Ернст Юнгер - Скляні бджоли

Військова школа розташовувалася неподалік від столиці, і той, кому не скасували відгулу, і хто не сидів на мілині безгрошів'я, в суботу вирушав туди приміським потягом, конкою чи автом. Інші їхали верхи й залишали коней у родичів, адже тоді в місті ще було багато стаєнь. Всі ми були у сяючих одностроях, ще й мали гроші в кишенях, оскільки на плацу нічого не потратиш. Тож не було кращої миті, ніж та, коли відчинялися ворота школи.

Вранці у понеділок все виглядало геть по-іншому. Коли Монтерон заходив у свій кабінет, там уже лежав стосик неприємних листів. На столі були скарги й рапорти. До того ж було кілька повідомлень від табірної охорони про те, що двоє чи троє затрималися у відгулі, а четвертий взагалі ще не з'явився. Окрім того були ще всілякі дрібниці — один попався на тому, що курив у присутності вартових біля воріт, інший мляво віддав честь коменданту міста. Як правило, не обходилося без принаймні одного блискучого досягнення. В одному барі двоє влаштували скандал й погромили там усі меблі, інший вихопив шаблю, коли його зупинив патруль. Вони десь сиділи під замком, і по них ще треба було поїхати. А двоє братів, яким дали відпустку у зв'язку з похороном, програли всі гроші в Гамбурзі.

Щосуботи під час переклички Монтерон повторно перевіряв однострої. Пересвідчившись, що ніхто не з'явився у казкових уніформах, під якими він розумів незначні відхилення від уставу, він промовляв на прощання кілька слів і відпускав нас на вихідні. Командир застерігав нас про спокуси. І щораз ми розбігалися, сповнені найкращих намірів та переконані, що саме з нами нічого такого статися не може.

Та місто було як зачароване, то був справжнісінький лабіринт. Ставало аж лячно, з яким підступом скрізь було наставлено пасток. Таким чином вихідний день розпадався на дві частини, і межею тут слугувала вечеря, розпадався на світлу та темну половини. Він нагадував такі книжки з картинками, де на одній сторінці був зображений чемний, а на протилежній — лихий хлопчик, лише з тією різницею, що тут обидва хлопчики однією і тією ж особою. У пообідній час ми відвідували родичів, сиділи на сонечку по кав'ярнях або прогулювалися зоосадом. Деяких можна було побачити на концерті, ба навіть на лекції. Зовнішній вигляд у всіх відповідав вимогам Монтерона, всі були свіжі, чемні та вбрані як на весілля. Просто любо глянути.

Потім надходив вечір з його побаченнями. Одні зустрічалися наодинці з подружкою, інші збирались гуртом. Починалися випивання, настрій ставав розкутіший. Потім усі розходилися і знову збиралися близько півночі, за кухлями та англійськими перекусками. На цьому все не кінчалося, ми водили козу по підозрілих і навіть по заборонених шинках. У віденській кав'ярні пурхали цілі зграї панянок, а з нахабними кельнерами можна було швидко налагодити контакт. У великих пивних барах можна було наштовхнутися на студентів, які шукали сварки. Врешті відчиненими залишалося лише зовсім небагато закладів, таких як «Вічна лампа» та зали чекання на вокзалі. Тут переважно були п’яні. Починалися суперечки, в яких годі було зажити слави. Комендатура знала ці місця, тож не випадково її патрулі з'являлися саме тоді, коли починалася колотнеча. Раптом серед тисняви ми бачили, як звідкись виринали піки шоломів, а це означало: «Рятуйся, хто може!» Часто було вже запізно. Доводилося йти з патрулем, а старший патрульний ще й радів, що знову застукав курсанта.

У понеділок Монтерон знаходив у себе на столі опис усіх деталей подій. Новини надходили з ранковим потягом або передавалися телефоном. Монтерон належав до тих начальників, які вранці мають особливо кепський настрій. Кров швидко приливала йому в голову. Тоді він розстібав комір свого однострою. Це було поганою прикметою. Було чути, як він бурчав: «Неймовірно, де тільки вони лазять».

Навіть нам самим це здавалося неймовірним. Годі знайти разючіших відмінностей, ніж між важкою, охопленою болем головою вранці та її розкутою протилежністю напередодні ввечері. І це була та сама голова. Те, що ми були там-то і там-то, те і се казали чи навіть робили, здавалося нам оповіддю про когось іншого. Цього просто не могло бути.

Однак, поки наш наставник з верхової їзди ганяв нас туди й сюди по манежу, ми мали неясне відчуття, ніби щось було негаразд. Коли із притиснутими до стегон руками, в яких тримаєш віжки, стрибаєш на коні через жердини, думки треба тримати при собі. Проте часом ми йшли чвалом ніби уві сні, поки наші голови були зайняті розгадуванням ребуса подій минулої ночі.

Цей ребус розплутував для нас Монтерон, перевершуючи наші найгірші очікування. Події, які зринали в нашій пам'яті в уривках і ніби в якомусь тумані, поставали перед нами в яскравому світлі як надзвичайно неприємне ціле. Твіннінґс, який уже тоді мав доволі цікаві ідеї, якось зауважив, що, власне, не годиться випускати тверезі патрулі на полювання за неодруженими відпускниками — ті й ті мають бути в однакових умовах.

Хай там як, та без скандалу не минало й тижня. У Монтерона відкривалися всі шлюзи його авторитету — сьогодні вже забуте це мистецтво. Він ще міг закликати до усвідомлення жахливості певної провини. Мовляв, ми не лише вчинили те і те. Ми розхитували підвалин самої держави, наражали монархію на небезпеку. Та в певному сенсі він був правий, адже майже всі робили те, що хотіли, оскільки тоді свобода була великою і всеохопною. Та коли курсант відхилявся бодай на йоту від заданої лінії поведінки, то весь цей світ, уся громадськість гуртом накидалася на нього. То було провісником великих змін, які невдовзі почали проявлятися. Очевидно Монтерон відчував їхнє наближення. Тимчасом як ми були просто легковажними.

Повертаючись подумки назад, мені здається, що тоді суди приймали м'якші ухвали, ніж ми очікували. Нас лякав гнів нашого начальника. Коли після заняття з верхової їзди ми поспіхом перевдягалися, а старший у казармі підганяв нас зі словами: «Начувайтеся, в старого вже терпець урвався», то це було для нас гірше, ніж пізніше, коли нам наказували перед наступом: «Повна готовність».

Правду кажучи, старий мав золоте серце. І всі про це знали, й саме тому ми його побоювалися. Коли він казав: «Краще наглядати за мішком бліх, ніж за випуском курсантів» або: «Коли кайзер нарешті дасть мені пайку відставника, я знатиму, що таки її заслужив», то він мав рацію, бо то був для нього нелегкий хліб. Є начальники, які тішаться, коли підлеглі встряють у халепу — тоді вони мають нагоду