Ліанна - Задзеркалля Тіо, Ліанна

Тіо знову опинився на твердій землі — але вона була не зовсім звичайна. Під ногами не трава, не пісок і навіть не каміння. Це був світ кольору. У прямому сенсі. Все навколо — небо, дерева, стежка — пульсувало відтінками, які змінювалися щосекунди: насичений червоний ставав теплим жовтим, синій — зеленим, а фіолетовий — сріблястим.

— Ми в Зоні Хрома, — мовив Синько, з'явившись нізвідки. Його шерсть тепер теж блищала райдужним візерунком. — Тут думки не лише формують простір, як у Лабіринті, а й фарбують його. Але будь уважний — колір тут говорить мовою істини.

— Мовою істини?

— Так. Кожен твій настрій, кожне бажання, кожен сумнів — усе проявиться в кольорі. Якщо забрехати собі — світ потемніє. Якщо бути щирим — відкриються шляхи.

Тіо зробив крок — і земля під ним стала яскраво-зеленою, мов весняна трава.

— Це надія, — промуркотів Синько. — Гарний початок.

Раптом із туману, що закручувався срібними спіралями, вийшли дві постаті. Обидві — Тіо. Один — із золотими очима, яскраво-білий, інший — темно-сірий, із бурштиновим поглядом.

— Що це? — Тіо зробив крок назад, і під ногами проступив блідо-блакитний.

— Це твоя Гра з кольорами, — пояснив Синько. — Один із них — те, ким ти хочеш бути. Інший — те, ким боїшся стати.

— І мені треба вибрати?..

— Ні. Ти маєш їх прийняти. Або втратити себе.

Два Тіо підняли руки. Один — з усмішкою, інший — з болем у погляді.

Тіо закрив очі. У голові промайнули образи: він — малий, самотній, перед дзеркалом. Він — сміливий у Лабіринті. Він — той, хто боїться темряви, але все одно йде вперед.

Він розплющив очі й простягнув руки до обох.

Світ навколо спалахнув сліпучим білим.

— Ти зробив правильний вибір, — почув він голос Синька. — Тепер кольори служитимуть тобі.

Перед Тіо виріс міст із світла та фарб, який вів до загадкових воріт, оздоблених вітражами.

І кожен колір на вітражі був частинкою нього самого.

А двері чекали — наступної таємниці.