Love - "Я — донька ворога", Love

Розділ 4: Ім’я, яке розбиває серце

Конверт лежав на столі, ніби бомба. Маленький, білий, із темною вагою правди всередині. Я сиділа, обійнявши коліна, на тому самому дивані, де ще вчора пила чай із корицею. Як же все змінилося за одну ніч.

Я відкрила його різко — не тому, що була готова. А тому, що більше не могла дихати.

Всередині — старі газетні вирізки, фото, пожовклий лист і довге зізнання. Написане рукою, схожою на мою.

> “Я не хочу, щоб ти дізналася правду з чужих уст. Але й мовчати більше не можу.

Твій батько — Артем Соколов. У 90-х він був тим, кого боялись. Брудні справи, розборки, смерть. Я втекла від нього, коли завагітніла, бо не хотіла, щоб ти виросла в його тіні.

Але найстрашніше — не він. А те, що зробив він із… Махмудом Аль-Хашимом.
Людиною, яка наважилась кинути йому виклик. І програла.”

 

Я зупинилася.
Махмуд… Аль-Хашим?

Це ім’я не було мені знайоме. Але пройшовши далі, я натрапила на фото.
Чоловік із глибокими очима, темним волоссям, гордим поглядом.

Підпис: "Жертва. 1997 рік. Залишився син — Алі."

Моє серце зупинилось.

Алі.

Ні. Це не може бути він. Це інше ім’я. Інша історія. Інша доля.

Але серце не помиляється. Воно впізнало правду раніше за розум.
Мій Алі…
Син того, кого мій батько знищив.

---

Я задихалась. Усе перевернулося. Світ, у якому я кохала, раптом став мінним полем.

— Ні… ні, — прошепотіла я. — Чому саме він?..

Несподівано задзвонив телефон.
Алі.

Я дивилась на екран. Пальці тремтіли.
Прийняти дзвінок? Збрехати? Зникнути?..

Я натиснула “відповісти”. Але нічого не сказала.
І тоді я почула його голос:

— Софіє, все добре? Мені здалося… щось не так. Ти мовчиш.
— Алі… — прошепотіла я. — Ми повинні поговорити.

---
 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍