Герцог Фламберг - Мявчик та Вогник: Таємниця Літнього Сонця, Герцог Фламберг

— І що тепер? Ми тут назавжди? - розпачливо запитала Шапка, відчуваючи, як її помпон перетворюється на пил. — Невже ми приречені смажитися в цій пустелі і перетворитися на хрустке котячо-драконяче печиво?

І тут рапоом Шапка, на диво, знову виявила кмітливість, хоча зазвичай думала лише про те, як вижити в цій спеці, не перетворитися на купу попелу і при цьому виглядати хоч трохи пристойно для своїх друзів.  

— А що, якщо... що, якщо ми використаємо вогонь Вогника, щоб розплавити скелю і зробити собі вхід? - прохрипіла вона, намагаючись не задихнутися від гарячого повітря і закриваючи очі від сліпучого сяйва.  

— Розплавити скелю? Ти з глузду з'їхала, стара калоше? - обурився Мявчик, відчуваючи, як його вуса починають плавитися, а мозок - кипіти. — Ми ж тут всі згоримо! І перетворимося на купу попелу разом з цією проклятою скелею!

— Але якщо Вогник буде використовувати своє полум'я дуже-дуже обережно, як хірург, який робить надріз, і щоб ми при цьому всі були вкриті мокрою тканиною, і щоб Муся створила навколо нас захисний бар'єр проти вогню, щоб відбити жар? - наполягала Шапка, намагаючись згадати хоч щось корисне з минулого життя, або хоча б щось, що допомогло б їй вижити.  

Ідея була ризикованою, майже божевільною і самогубною, але іншого виходу не було. Вогник, набравшись сміливості і помолившись всім драконячим богам, підлетів до скелі і почав випускати з пащі тонкий, майже лазерний промінь полум'я, намагаючись не підпалити себе і друзів, яких Муся обмотала мокрими (і дуже смердючими) ганчірками, і захистила антивогняним бар'єром.  

Скеля, хоч і повільно, але почала плавитися. Спочатку - маленька тріщинка, тонка, як волосинка, потім - більша, схожа на зяючу рану, і нарешті - отвір, достатній, щоб пролізти всередину, і з якого виривався ще більш пекельний жар, і від якого герої відчули, як їхні тіла починають плавитися.  

— Ну, що ж, друзі, вхід знайдено, - промовив Мявчик, глибоко вдихаючи розпечене повітря і готуючись до найгіршого. — Але що нас там чекає? І чи виживемо ми?

І вони, набравшись зрештою сміливості (і взявши з собою якомога більше води, яку Муся зачаклувала, щоб вона довше залишалася прохолодною, і молячись всім котячим і драконячим богам), пролізли в отвір у скелі, готуючись до найспекотнішої і найнебезпечнішої битви у їхньому житті. 

Замок Сонця зсередини виявився ще дивнішим і небезпечнішим, ніж зовні. Стіни були зроблені з дзеркал, що відбивали світло, помножуючи його і роблячи його ще більш сліпучим, а повітря - ще більш розпеченим, мов у розпеченій печі. Підлога була вкрита розплавленим склом, по якому було дуже незручно ходити, відчуваючи, як підошви лап починають плавитися, залишаючи за собою обвуглені сліди, і змушуючи героїв підстрибувати, щоб не обпектися. А в повітрі висіли маленькі вогняні кульки, що літали, як розлючені світлячки, обпікаючи все, до чого торкалися, і змушуючи героїв відбиватися від них, як від зграї розлючених бджіл, що жалять вогнем.  

— Ох, мої очі! Мої бідні очі! І мій бідний помпон! - закричала Шапка, намагаючись прикрити їх помпоном, який тепер більше нагадував обгорілий клаптик тканини, і відчуваючи, як її колись елегантний оксамит починає тліти, а вишивка розповзається, залишаючи за собою кольорові плями розпачу. — Я зараз осліпну і ніколи більше не побачу модних показів! І ніхто не побачить мою нову колекцію капелюшків з піску і попелу! Це кінець моєї кар'єри стильної шапки!

І ось, вони дісталися до тронної зали. І там, на троні з розпеченого золота, який випромінював такий жар, що плавилися навіть крижані бурульки, які випадково потрапили до замку, і який змушував героїв почуватися, мов на сковорідці, сидів Правитель Сонця.  

Він був одягнений у блискучі обладунки, зроблені з тисячі маленьких дзеркал, які відбивали світло, помножуючи його і роблячи його схожим на ходяче сонце, що засліплює все живе, і змушуючи героїв жмуритися. А на обличчі у нього були величезні сонцезахисні окуляри, зроблені з обсидіану, які закривали майже все обличчя, приховуючи його очі, і роблячи його схожим на гігантську, сяючу комаху з чорними, холодними очима. У руці він тримав скіпетр, зроблений з чистої сонячної енергії, з якого вилітали потоки обпалюючого світла, здатні перетворити камінь на попіл, і змушуючи героїв відчувати, як їхні тіла починають випаровуватися. 

— Хто ви такі? І чого вам треба від мене і мого ідеального світу, де завжди літо, завжди сонце і завжди тепло? - процідив він крізь зуби, і його голос звучав, як тріск палаючого багаття, і змушував героїв затикати вуха, щоб не оглухнути. — І чому у цієї... цієї купи бруду на голові дракона стільки піску і попелу? Це ж жахливо немодно! Вона псує весь мій ідеальний дизайн замку! (Це він про Шапку, яка, після подорожі пустелею, виглядала, м'яко кажучи, не дуже).  

— Ми прийшли за Кристалом Сезонів! Він належить Букнету, і ти не маєш права тримати його у себе! - гордо заявив Мявчик, відчуваючи, як його шерсть починає диміти, а лапи прилипають до розплавленого скла підлоги, і сподіваючись, що його голос звучить достатньо твердо і переконливо, щоб змусити Правителя Сонця віддати Кристал.  

— Ха! А з чого ви взяли, що я вам його віддам? Він мені потрібен! Він робить мою країну ще кращою, ще спекотнішою, ще... ще... ідеальною! Уявляєте, ніякої зими, ніякої холоднечі, ніякої темряви, лише вічне літо і вічне сонце! Це ж справжній рай! - пирхнув Правитель Сонця, піднімаючись з трону і розправляючи свої блискучі обладунки, щоб здаватися ще більшим і сильнішим.  

— Рай? Та тут же всі задихаються і перетворюються на смажених котів і драконів! І взагалі, ти ж знищуєш все живе! Навіть ті бідні птахи ледь не згоріли! - обурилася Муся, намагаючись не втратити свідомість від спеки і від жахливої самозакоханості Правителя Сонця.  

— Дрібниці! Головне - краса, сила і влада! А це все дає тільки сонце! І Кристал Сезонів, який робить мене наймогутнішим у цій країні! - відмахнувся Правитель Сонця, не звертаючи уваги на страждання героїв і на руйнування, які він спричинив. — І якщо ви ще не зрозуміли, то я не збираюся його вам віддавати!