Anael Crow - Доброчесність і Порок, Anael Crow

            Хоч би як, серце сестри Агати тріпотіло, коли вона вчитувалась у ці рядки. Свята книга підстрибувала в її руках щоразу, коли колесо дорожнього екіпажу натикалося на камінь.

            «І почули ми гучний голос, що промовляв на небі: нині настало спасіння і сила і царство Бога нашого і влада Христа Його, бо скинений той, хто братів наших  оскаржив, хто перед нашим Богом оскаржував їх день і ніч...»

            Слова породжували в ній незрозуміле збудження, мабуть, схоже на те, яке відчувала свята Тереза, коли її нутрощі простромлювала ангельська стріла. Проти всіх очікувань, воно не було всепоглинаючим, не кидало у релігійний екстаз, про який так мріяла Агата.

            Щось невідоме, швидше духовне, ніж тілесне, стримувало почуття, не давало їй розкритися повністю, вдатися до повного самозабуття і, нарешті, загорітися такою любов'ю до Бога, щоб стогін задоволення сам зірвався з губ. Адже  вона сама не раз спостерігала, як сестри Ордена звивалися на своїх ліжках, охоплені невидимим вогнем небесної благодаті. Спочатку з келій чулися крики про допомогу,  потім плач і запевнення в тому, що все обійшлося, і Небесний Наречений ощасливив їх своєю присутністю.

            Сестра Агата ніяк не могла того збагнути. Повертаючись у свою маленьку, пропахлу свічним воском кімнату, вона до крові кусала губи: невже Бог позбавив її благодаті? Годинами поспіль вона могла уявляти, як Спаситель веде з нею розмови, і слова його доводять її до нестями. Вона терпить муку задоволення. Але душевну, а не тілесну, бо в цей час душа її знаходиться далеко від тіла, біля трона Отця Його.

            «... І ось престол стояв на небі, а на престолі Сидячий. А Сидячий подібний був з вигляду до каменя яспіса й сардиса, а веселка навколо престолу видом подібна була до смарагду. ... »

            Patientia …

            Терпіння.

            Агата не могла помилитись. Навіть тоді, відчуваючи замість мук бажання муки ревнощів, вона не припускала й тіні сумніву, що доля її визначена Богом, а призначення набагато важливіше, ніж корчі на зім'ятій постелі, яка кишить вошами. Місія її була надто важлива, аби розмінюватися на дрібниці. Вона відчувала це від початку, не маючи ніяких інших доказів, окрім стійкого внутрішнього переконання.

            Тонкий білий палець ковзнув вниз по сторінці.

            «…І з'явилося на небі велике знамення: жона, оповита сонцем; під ногами її місяць, і на голові  вінець із дванадцяти зірок...»

            Агата завжди вірила у свою обраність. Колись ця віра допомогла їй уникнути життя, вготованого всім випускницям сиротинця – долі швачки або малограмотної ткалі, які  просиджують цілий день біля верстата і рік у рік спостерігають, як грубіє і лопається шкіра на їхніх пальцях. Думки не тісняться у їхніх головах. Вони розчиняються в монотонності роботи, а   розум усихає, як усихає будь-який незатребуваний орган.

            Для мислячої людини виснаження розуму, його смерть навіть болісніша за ту, що спіткала святого Себастьяна [5], пронизаного стрілами, оскільки вона остаточна і незаперечна.

            Агаті вісім. Її худе, майже прозоре тіло вкрите волосяницею, а ноги взуті у стоптані черевики. Вони на два розміри більше,ніж потрібно,  із залізними підборами. Їх важко носити, але дівчинка ніколи не нарікає. Отримавши їх, вона удостоїлася першого випробування, сумірного з її віком і фізичними силами. Випробування, посланого Господом. Якщо нарікатиме – втратить Його милість.

            Довге, ніколи не стрижене волосся спадає на спину. Воно – єдина гордість Агати. Бо «якщо жінка відрощує волосся, для неї це честь, тому що волосся дано їй замість покривала». Так каже сестра Леонтія. Так написано у старому Писанні, а сама фраза – відлуння минулого.

            Дівчинка витягує вперед руки, повертає їх долонями до світла, що лине зі стелі. Вона гордовито виставляє їх на загальний огляд, поки на її губах виграє переможна посмішка. Інші дівчатка не приховують цікавості. Їх усіх скликали в обідню залу, щоб подивитися на диво, і тепер вони стають навшпиньки, аби заглянути Агаті через плече. Сестра Леонтія шикає на них, закликаючи до скромності. Але їхню цікавість не вгамувати.

            Агата не проти. Нехай стануть свідками її тріумфу. Директриса і сама виявляє надто багато уваги. Її синій капор збився набік, і вона  схвильовано щось нашіптує на вухо терміново прибулому гостю.

            – Це просто диво! Почервоніння з'явилося минулої неділі, але рани відкрилися тільки вчора. Якби Ваше Високопреосвященство приїхали раніше, ви б спостерігали весь процес із самого початку. Але я ризикну припустити…

            – Прошу вас, сестро Леонтія, це зайве. Я огляну дівчинку і зроблю власний  висновок.

            Взявши тонкі кисті двома пальцями, як зазвичай беруть щось відразливе, кардинал уважно оглядає їх з того й іншого боку. Він гладить долоні великими пальцями і натискає ними на круглі рани, намагаючись визначити їх ширину і глибину, ніби звіряє з тільки йому відомим еталоном. Агата кривиться від болю, але не плаче. Від того, що скаже цей чоловік, залежить все її майбутнє життя. Зрештою, Христос терпів і гірші муки.

            Його Високопреосвященству доводиться зігнутися мало не вдвічі, щоб краще роздивитися виразки на її руках. Що вдієш – навіть для восьми років Агата не надто висока.

            – Ваше Високопреосвященство? – сестра Леонтія нетерпляче тупцює поруч, то посилаючи ніжні посмішки Агаті, то знову припадаючи до порослого сивим волоссям вуха. – Я ж недаремно послала за вами у Найсвятіший Ареопаг? Ці рани... Ці маленькі проколи – саме те, про що я думаю, чи не так?

            Випроставшись, кардинал опускає задумливий погляд і ворушить повними губами. Агата давно приготувалася. Не так уже й  просто визнати диво навіть отцю церкви, чиїм кредо є віра в незбагненне і божественне. Напевно, він роздумує, як саме оголосити про це – так, щоб не надто збентежити уми присутніх у залі дівчаток і не шокувати їх. Але вона готова пожертвувати їх слабким розумом. Вона готова піддати їх випробуванню заздрістю, щоб поборовши її, колишні компаньйонки стали ще чистішими і ще гіднішими свого Творця. Вона готова почути ці заповітні слова, які раз і назавжди перекреслять майбутнє, приготоване їй світським суспільством, – служіння іншим ціною погибелі власного розуму.