Катріна Руд - Suffocation and a Dead End, Катріна Руд

У відповідь тиша.

— Може його з прольоту просто вітром здуло?.. — тихо промовив Хан, вивчаючи зосереджене обличчя.

— Може. А може й ні, та. — слова перервав протяжний скрип дверей десь на кухні. Мінхо перевернув пляшку в руці, тримаючи її наче дубинку.

–… серйозно?.. — зашепотів Джісон, стріляючи очима на імпровізовану зброю.

–… у тебе є кращі ідеї?! — зашипів Мінхо у відповідь. — Треба було камінець який з вулиці поцупити…

Тримаючи Джісона за спиною, він крок за кроком наближався до джерела страшного звуку та вже заніс над головою пляшку… але на кухні нікого не було, двері підвалу вітально розкрились.

Мінхо підійшов на крок, потім ще й ще, вхопився за дверну ручку та з силою зачинив підвал назад.

— В сраку, треба повертатися.

Хану не дали шансу погодитися чи посперечатися — Лі потяг його за собою до вікна, в яке вони пролізли кілька годин тому, але вікна на місці не знайшлося. Мінхо спохмурнів, озираючись. Навколо не було жодного вікна.

— Що за…

Хан відчув до болю знайоме поколювання на загривку. А потім двері підвалу відчинилися знову, до жаху повільно, пожираючи залишки світла, підлогою поповзли темні тіні. Повітря іскрило холодними крижинами, пара з рота одразу ж перетворювалася на сніг.

— Хо?.. — Джісон втиснувся в спину, хапаючись за плече.

Після секунди роздумів, Мінхо кинувся до вхідних дверей, все ще міцно тримаючи Хана за руку. Ті не піддалися, навіть після синхронного удару плечима.

Щось тримало їх тут, не давало вийти ні у вікна, ні у двері. Щось, або хтось.

–… адив… ти зрр… ене…

Хан різко й глибоко вдихнув крижаного повітря, від якого заболіло в легенях, та повернувся до дверей, не бажаючи обертатися на знайомий голос. З переляканих очей Мінхо зрозумів — вона стояла за спиною. Відчув простягнуті до себе руки з довгими пазурями. Здавалося, що у цій тиші, яку розривав тільки тріск льоду, схожий на тріск електричного заряду, він чув як на підлогу з кігтів скрапує кров.

Хан не звернув уваги на крик «тікай!». Страх перед нею паралізував, прикував на місці. Мозок не дав усвідомити, що Мінхо з нечуваною силою закинув його на плече й бігом поніс кудись у бік сходів.

Лише у спальні, яку разом перерили не так давно, Джісон нарешті знову міг говорити.

— Що… це бляха було?!

Вони сиділи плече до плеча, підпираючи спинами трухляві двері. Важко дихаючи, Мінхо не відпускав його долоню ні на секунду.

— Твоя… клята… подружка, — повітря у кімнаті було тепліше, ніж там, поряд з нею, але пил, який вони здійняли, ніяк не допомагав диханню. — Трясця її матері, вона не випускає нас!

Хан з радістю посперечався б щодо «подружка», але не на часі.

— Вона знову казала якусь абракадабру, яку я в біса не розумію. Вона постійно каже одне й те саме…

— Мені здалося вона не може нормально говорити, ніби їй щось заважає… — цей вираз обличчя Джісон знав занадто добре — Мінхо почав свій пошук істини.

— Звісно заважає, і я тобі нагадаю, якщо ти забув, вона мертва! Вже як років шістдесят! — паніка втопила його з головою: дихати стало ще важче, серце ось-ось збиралося вистрибнути з грудей, а шлунок стискала крижана рука страху.

Ця хвиля жаху змусила Хана шукати острів спокою, він кинувся до Мінхо, втискаючись обличчям у груди, хапаючись тремтячими пальцями за м’яку тканину коміра.

Мінхо стиснув його зап’ястя, відчуваючи під великим пальцем скажений пульс.

— Все буде добре, Соні, все буде добре, буде добре… — шепотів у волосся, і його голос, такий спокійний, незважаючи ні на що, знову рятував, знову допомагав виплисти на поверхню.

Дихання трохи вирівнялося, нудота стискала шлунок уже не з шаленою силою.

— Подумаймо, добре, Соні? Якогось клятого чорта вона все ще тут, правильно?.. — Джісон угукнув, хоча Мінхо не очікував якоїсь відповіді. — Це означає, з усього, що я знаю про привидів — у неї тут є якась незакінчена справа. Ти згоден?

Хан знову угукнув, поки долоня Мінхо гладила спину.

— Отже… Треба здихатися її, аби вийти. Бо вікна щезли, а двері навіть не вибиваються, і до того ж… — він кинувся до рюкзака. — Телефон! Подзвонимо Ліксу та Чану, може вони якось…

— Зв’язку не буде, — Хан випустив тканину коміра з тремтячих пальців, помічаючи вологі сліди від власних сліз. — Вона змушує вікна зникати, думаєш, тут ловить вайфай і є мобільний зв’язок?

Мінхо нахмурився, але все-таки перевірив телефон. Зв’язку, звісно, не було.

— Дідько. От стара шкаралупа клята!

Хан не зміг стримати короткий смішок. Якби не Мінхо, він би вже помер від страху чи від паніки, або від гострих пазурів, які розпороли б живіт.

— Я такий вдячний, що ти завжди поряд… Пробач, що втягнув тебе у це.

Мінхо подивився в очі, голосно проковтнувши клубок у горлі, і промовив:

— Не бери в голову. Я завжди буду поруч. Це моя робота, пам’ятаєш?

Хан, усміхаючись, торкнувся теплої долоні.

— Коли ми знімали найперше відео, і я ледь не звалився з другого поверху, ти сказав тепер твоя робота — берегти мою сраку від неприємностей.

Мінхо стиснув його пальці сильніше, м’яко всміхнувшись.

— Тому я витягну нас звідси. Потрібно тільки добряче подумати якого біса їй від тебе треба… Спробуй детально згадати свій сон, щось у ньому дасть нам підказку.

Хан задумався. Сон завжди один і той самий: вона, її пазурі, нерозбірливий шепіт. Майже те саме, що сталося з ними внизу.

— У моєму сні ніби дуже душно, знаєш, немає чим дихати зовсім, але там внизу було так холодно, наче в могилі. Не знаю чи це важливо…

— Все важливо. Цікаво, куди вона поділася… Не йде за нами, тобі не здається це дивним?..

Хан хотів було сказати «мовчи, бо наврочиш», та не встиг. Він підсвідомо очікував, що двері почнуть тремтіти від ударів чи може тіні поповзуть підлогою, але натомість сяйнула ідея.