Катріна Руд - Suffocation and a Dead End, Катріна Руд

Від жаху Джісон не міг поворухнутися, оніміло спостерігав, ніби з іншого тіла, як таргани заповзали під його одяг, повзли обличчям, падали з волосся. З останніх сил він закричав, заплющуючи очі.

Гидке відчуття від крихітних ніжок у куточках рота.

— ЗНІМИ! ЗНІМИ ЇХ З МЕНЕ, ХО, ЗНІМИ! — Джісон прокинувся від власного крику та руки на плечі.

Припаркувавши машину на узбіччі, Мінхо кинув на нього стурбований погляд.

Відчуття маленьких комашиних ніжок тілом все ще не покидало.

— Ти змерз… Давай я увімкну пічку.

Мінхо зняв з себе куртку та накинув Джісону на плечі. Така тепла, з ароматом солодкуватого одеколону… Цей жест неабияк заспокоював розхитані нерви.

— Тепер вона ганяється за мною лісом, з мішком тарганів за пазухою. Як винахідливо…

Тонкі пальці вистукували на кермі чіткий ритм.

— Хочеш повернутися?

Джісон кілька хвилин роздумував над відповіддю.

— Ні. Покінчимо з цим.

Мінхо кивнув.

— Зайдемо, ти побачиш, що там нічого немає, крім старого аварійного дому, і, можливо, це допоможе. Розумно. Начебто…

Джісон не відповів. За всі рази відвідування нібито страшних місць, вони ще жодного разу не зіткнулися з чимось паранормальним. І цей раз не стане винятком.

***

Будинок покосило від часу, проте стіни лишилися такими ж чорними, як і в його спогадах. Дорога зайняла забагато часу, сонце майже сіло, Мінхо помітно нервувався — покусував сухі губи, заламував пальці.

Джісон заозирався навкруги й, упевнившись, що свідків їхнього вторгнення не буде, зробив крок у покритий плющем та бур’яном двір. Позаду чулися обережні кроки Мінхо.

Вхідні двері довго не піддавалися, разом вони кілька хвилин шукали навкруги товстенну палицю, аби використати її як важіль, та навіть це не допомогло. Хан згадав про бурхливе минуле Лі й запропонував залізти у вікно.

Руки ще пам’ятали як тихо розбивати скло не поранившись. На уламки, які стирчали з шибок, Мінхо накинув свою куртку та проліз всередину. Хан з вулиці бачив як гуляє стінами світло від його ліхтарика.

— Давай руку.

За допомогою Мінхо він нарешті побачив перед собою ті самі побиті меблі та розмиті картини, щоправда, зараз усе навколо мало ще більш покинутий та занедбаний вигляд, ніж запам’яталося.

— Почнемо пошуки згори? — Мінхо дістав з рюкзака ще ліхтарик, перевірив батарейки в обох та простягнув один Хану. — Логічніше буде спускатися поступово, плюс будинок дуже старий і ненадійний, тож поки потихеньку підніматимемося, буде видно чи є там прохід і, чи немає ймовірності обвалу. Згоден?

Джісон на це лише кивнув, погоджуючись, та налаштував ліхтарик.

— Розділимося?.. — запитав, і дуже сподівався, що Мінхо відмовиться, бо ходити цим домом самому дуже не хотілося.

— Ти фільми жахів не дивишся? Розділятися не можна, Соні, ніколи.

— Знав, що ти так скажеш… — Хан усміхнувся, Мінхо зробив те саме, тільки значно лагідніше.

— Готовий?

— Ні, але біс уже з ним.

Вони коротко відсміялися, вивільнивши нервозність, та рушили в бік давно прогнилих сходів нагору.

На горище потрапити не вийшло, дах обвалився і перекрив прохід. Зате на другому поверсі знайшлися спальні кімнати з повними шухлядами різного мотлоху, який колись мав значення для цілої сім’ї.

Поки Хан роздивлявся пожовтілий від часу фотоальбом з лише дивом вцілілими фото, Мінхо копирсався у шафі в пошуках таємних схованок для документів чи чогось такого. З тріумфальним «ага!» він дістав на світло іржаву коробку з-під сигар, у якій знайшлися кілька конвертів, і зачитав вголос листа, який розсипався прямо в руках.

Видно, у сім’ї були деякі проблеми, інакше навіщо чоловік Марібель писав любовні послання якійсь іншій жінці?

Спільне сімейне фото Локхарти мали лише одне — те саме зі статті, через яку Джісон тепер тут — всі інші не мали цієї аури милих сімейних фотокарток, навіть Мінхо визнав, що від не дуже радісних облич сироти шкірою.

— Нещасливий шлюб це не новина. Питання: як це нам допоможе? — Мінхо з гуркотом замкнув скриньку з посірілою біжутерією, піднявши у повітря хмаринку пилу.

— Гадки не маю… Шукай далі.

На другому поверсі нічого цікавого більше не знайшлося, тож вони повернулися на перший, але й там чекала невдача.

Хану все це почало набридати. Сонце давно сіло, у будинку стало до чорта холодно, а за ці пару годин вони тільки прочитали кілька листів та переглянули купу стрьомних фотографій. Ніяких привидів, ніяких причин для дивних снів, нічого. Анічогісінько, що могло б допомогти спати спокійно.

— Як гадаєш, чому вона загинула? — раптом запитав Мінхо, оглядаючи шухляду за шухлядою.

— Бо згоріла?.. — Джісон обшукував кухню, та крім іржавих консервів, датованих минулим сторіччям, нічого не знайшов. — Принаймні так писали у газетах. Думаєш чоловік її навмисно того.?

— Не знаю… Поки нічого на це не вказує. Крім листів, звісно…

Джісон знизав плечима.

— Зрадник не обов’язково означає вбивця.

Мінхо ствердно хмикнув та поліз у рюкзак за пляшкою води.

Ніякою паранормальщиною тут і не пахло, лише до болю сумна трагедія далеких років і дитяча жвава уява, що розгулялася на фоні стресу через переїзд.

З боку сходів почувся дивний шум, обоє завмерли. Звук лунав ритмічно, нагадуючи повільні саркастичні оплески, або ж…

Яскраво червоний м’яч стрибав сходинка за сходинкою вниз, поки не дістався останньої та не покотився повз дверний отвір у бік кухні.

Джісон впізнав його — свій новенький, куплений мамою в якості заспокійливого подарунка, м’ячик.

Він збирався було зробити крок, підняти річ та роздивитися, але Мінхо міцно схопив його за зап’ястя, тримаючи на місці. Піднявши ліхтарик вище, Лі посвітив на сходи та запитав:

— Тут хтось є?