Квіткова долі - Історія Дор. Кинджал смерті, Квіткова долі

Розділ 4

— Пакет треба? — запитав продавець у магазині.  
— Ні.  
— Картка, готівка?  
Дор поклала на прилавок купюру з трьома нулями.  
— Дрібніших нема?  
Дор взяла зі стелажа пляшку коньяку.  
— Алкоголь після одинадцятої не продаємо — сказав продавець.  
— Я лише хочу те довбане морозиво! — ствердно сказала вона. — Цей дідусь, що вчора тут продавав, де він?  
Продавець скоса глянув та сказав:  
— Решти нема, і коньяк лише до одинадцятої. Ще щось бажаєте?  
Дор взяла морозиво та пляшку, залишила гроші і вийшла з магазину. Продавець провів її поглядом та сховав купюру собі в кишеню.  

***

«Що це?» — я зупинилася на мості. — «О, чорт, тільки не знову, серйозно!» — подумала, коли побачила людину, яка стояла на краю моста. Все виглядало так, що вона з секунди на секунду стрибне з нього.  
— Приїхали! — сказала собі.  
— Ти що задумала, не підходь! — тремтячим голосом сказав молодик.  
— Я хотіла спитати...  
— Що?  
— Можна мені присісти з краєчка?  
— Ти божевільна?  
— Ні, а ти?  
— Точно, якась чокнута, — сказав молодик, пильно спостерігаючи, як я перелазила через парапет моста.  
Дор присіла на краю, витягла з наплічника морозиво і сказала:  
— О, з цього боку неймовірний краєвид на річку, і місто наче інше. А я то думаю, чого ти тут стоїш, тепер розумію.  
— Я стрибну, — сказав молодик.  
— Туди, — я показала рукою вниз. — Там мокро, але як хочеш!  
Молодик підійшов вперед, його підошви кросівок стирчали наполовину в повітрі.  
— Морозиво будеш? — запитала я.

— Я не їм солодкого, — відповів хлопець.  
— Ха-ха-ха, ну ти чудний, перед смертю хочеш бути з гарною фігурою? Повір, цій дамочці з чортами все одно, скільки зайвих кг на твоїй дупі.  
— Може, з косою, — переправив мене хлопець.  
— Що?  
— Смерть ходить з косою, а не з чортами.  
— Може, — я засміялася. — Тобі видніше. І припини голосити «я зараз стрибну», я і з першого разу добре розчула. Я Дор, а ти хто?  
— Богдан.  
— Вип'єш?! — я витягла зі свого рюкзака коньяк та поставила перед хлопцем.  
Він взяв пляшку, надпив і підсунув її до мене.  
— Я за кермом, — я показала на свій байк. — За кермо під мухою сідають лицемірні придурки або самогубці, я не належу до жодних із них, мені морозива досить. Так, скажи, що збіса сталося?  
— Я не хочу говорити, і не треба мене вмовляти.  
— Як хочеш, — сказала я і витягла з наплічника свій телефон та навушники, включила музику, зачерпнула ложку ванільного морозива:  
«La-la, la-la-la  
La-la-la-la, la-la, 
La-la-la-la, la-la, la-la-la  
Just...». (пісня "Take You to Hell" - Ava Max)  
— Хей, ти співаєш, що ти тут співаєш! Чому співаєш? Я до тебе кажу! — викрикнув Богдан. «Дурна якась», — подумав він.  
— Ти щось говорив?! — я витягла один навушник з вуха.

— Тьху, я тут прощаюсь з життям, а ти співаєш і морозивом напихаєшся.  
— Ой леле, ти що померти хочеш?!  
— Ні, я тут гуляю над прірвою, — сказав Богдан.  
— Чому б ні, хто ж тебе знає. Я думала, ти екстремал. Трясця, — лихословила я. — Бачиш он ті сині маячки, які несуться вулицею Східною? Це поліція, і гадаю, через хвилини дві вони будуть тут, тому швидше думай.  
— Ти про що?  
— Стрибати будеш або їдьмо.  
— Чого ти так, я можу загинути.  
— Бодю, не загинеш, це тобі не річка Дніпро, тут метри два висоти та півтори глибини, може ногу зламаєш, як пощастить, то дві. Думай швидше, приїдуть копи з мигалками, поїдеш до хороших дядьків в білих халатах, — я встала та почала рахувати. — 60, 59, 58.  
— Ти що робиш?  
— 58 секунд і я їду, нумо, хлопче, тобі лише треба сісти на мій байк, вони нас не піймають, повір мені. Все можна виправити, вихід є з будь-якого тупика.  
— У мене нема, — сказав він. — Всі двері закриті.  
— Повір, все можна відкрити, крім кришки труни, в якій ти лежиш, а поки ми не під нею, то не все так погано. — Я іду до байка. — 10, 9.  
— Чекай! — кричить Богдан.  
Мотор мотоцикла реве, в дзеркалі відбиваються сині проблискові маячки пріусів.  
— Дор! — я відчула поштовх у моє праве плече. — Зупинись, мені треба злізти з цього мотоцикла, мене зараз вирве.  
— Що? — я різко пригальмувала.  
— Куди ми?  
— В одне гарне місце, там можна спокійно поговорити та поїсти смачно.  
— До тебе?  
— До мене, ха-ха, — тут я засміялась. — Оце точно ні. В ресторан, я там давно не була, але гадаю, вони ще працюють.  

Дор та її новий друг їхали через усе місто до ресторану, який був для неї як скриня Пандори, відчинивши яку трапиться лихо, таке, яке спіткало її сім років тому, саме тому вона майже місяць не сунула туди носа. Але сьогодні щось змінилось, справа в тому, що Дор дещо відчула, сидячи на парапеті моста – жагу гри життя та смерті, вона намагалась розібратись з цим почуттям.

Ресторан «For you».  
— Ти при тямі? — сказав Богдан. — Ми туди не пройдемо, це найбільш недоступне місце для таких як ми.  
— Ну, ми і перевіримо, — сказала я, заклавши наплічник на плече.  

На вході ресторану стояла охорона – кремезні хлопці, вони пропускали молодих людей, які щохвилини під'їжджали на своїх елітних машинах.  
— Вхід по запрошеннях, приватна вечірка, — сказав один з охорони.  
— Здається, ви помиляєтесь, — посміхнувшись, промовила я.  
— Ей ти, селючка, ти з якого лісу втекла! — насміхаючись з нас, додав другий охоронець.  
— Ах-ах-ах, ти знаєш, що це за місце? Я не хочу тебе лякати, але тут на пляшку вина тобі треба місяць горбатитись у школі, — він звернувся до мого попутника. — І та футболка у твоєї кралі наче зі смітника, ви геть не вписуєтесь в інтер’єр цього дійства.  
— Що! Ти його знаєш? — запитала я Богдана.  
— Так, — сказав Богдан, опустивши очі. — Це хлопець моєї колишньої.  
— Як справи в школі, любиш спорт? — посміхнувся охоронець. — Принаймні футбольні ворота для тебе це любов, кажуть, завдяки тобі місцева команда для нашого міста стала сенсаційним відкриттям.  
— Я йду.  
— Спокійно, Богдане, як на мене, він звичайний мудак, удає наче рівня тих багатих Буратіно, він хлопчисько, якого просто ображали в дитинстві. Тепер цей — я поглянула на охоронця — корчить з себе велике цабе.  

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍