Rada Lia - Найкраще життя Віки, Rada Lia

Розділ 3

Віка пішки спустилася з шостого поверху й рішуче відкрила двері на вулицю. Її очі засліпило від яскравого сонячного світла. Вона обвела поглядом двір. На деревах вже з'явилися перші бруньки. За роботою вона не помітила, як прийшла весна. Віка глибоко вдихнула свіже, прохолодне повітря. Дівчина боязко зиркнула туди, де ще годину тому стояла машина, біля якої її принизили. Всередині грудей стиснуло від болю та образи. “Ні, ну а на що ти сподівалася?” — Вона відвела очі й попрямувала геть з двору, якомога далі від того місця. 

Незвична до такої свободи й можливості гуляти без поспіху, Віка розгубилася. Вона задумливо оглянула пусту вулицю, поки не наткнулася на дерев’яну вивіску бару “Хмільний двір”. Це був цегляний будинок з великими панорамними вікнами на другому поверсі й широкою терасою на першому. Зазвичай столик у цьому місці треба замовляти за кілька днів. Однак вдень, коли люди ще зайняті на роботі, якої тепер у дівчини не було, у Віки з'явився шанс. 

Вона несміливо штовхнула дерев'яні двері й зайшла. Як і очікувалося, приміщення було майже пустим. Лише в кінці залу за столиком сидів незнайомець. Він повільно водив пальцем по екрану телефона й щось уважно читав. Поруч стояв келих холодного пива, по скляній поверхні якого стікали краплі. Віка облизнула губи. Після вчорашнього вечора захотілося випити.

— Чогось бажаєте? — ввічливо посміхаючись, запитав бармен.

— Так, келих пива, — вона зиркнула на незнайомця в кінці кімнати й показала на нього пальцем, — як у нього, і форель, будь ласка.

Вона не знати чого, знічено, наче школярка, втисла голову в плечі, очікуючи, що їй відмовлять й з ганьбою виженуть звідси.

Бармен кивнув і вказав їй поглядом на вільний столик.

Віка вмостилася у протилежному від незнайомця кінці приміщення й втупилася поглядом у вікно. Якесь дивне відчуття свободи й одночасно суму та тривоги за майбутнє стиснуло їй груди. За кілька хвилин вона вже з насолодою сьорбала гіркувате пиво з келиха, намагаючись придумати, чим їй зайнятися в житті далі.

Раптом вхідні двері до бару відчинилися й зайшов чоловік. Від несподіванки Віка ікнула й втиснулася в стіну позаду себе, бо ж це був не просто якийсь чоловік, а саме той, що кількома годинами раніше принизив її. Перед нею стояв Артем. Він повернув голову й, угледівши дівчину, махнув їй рукою. Вона ж швидко відвернулася, удаючи, що не помітила його. І так поганий настрій спаскудився остаточно. Задоволення від перебування в одному з кращих барів у місті зникло. Артем тим часом зробив замовлення й попрямував до столика Віки. 

“Моє життя то суцільне нещастя, — подумала дівчина й встала з-за столу, щоб розплатитися. — Бути посміховиськом знову я не збираюся”.

Вона потягнулася за сумкою, як почула голос Артема:

— Не йди, прошу тебе.

Дівчина заклякла. Холодний піт виступив в неї на потилиці та шиї. Було лячно підняти очі й одночасно хотілося цього. Її щоки покрилися яскраво-рожевим, майже червоним рум’янцем. Нижня губа затремтіла. 

— А що, мають прийти твої друзі? Ти знову хочеш перед ними посміятися наді мною? — майже вигукнула, змусивши себе таки підняти голову й поглянути йому в очі.

— Ні, нікого не буде. Я з вікна побачив, як ти вийшла з будинку й пішов за тобою. Хочу попросити вибачення.

Він взяв її за руку й винувато поглянув на неї:

— Я не намагаюся виправдати себе, але якщо ти залишишся, то можливо зрозумієш, чого я поводився, як лайно.

Вона сіла. Він замовив ще пива. 

— Будеш зараз пісню заводити про стерво колишню? — Віка звузила очі.

— Звідки ти знаєш? Вгадала, — посміхнувся кутиком рота чоловік. Та його очі залишилися напрочуд серйозними. — Я помітив тебе ще три роки тому. Коли ти приїхала до будинку вперше. Пам’ятаю, як ти вивантажила з таксі три величезних сумки, а потім лаялася з таксистом, який не захотів тобі їх підіймати на шостий поверх. Мала й смішна. Скільки тобі тоді було років? Двадцять — двадцять п'ять?

Віка здивовано поглянула на Артема: 

— Взагалі-то мені вже тридцять. Три роки? Я тебе вперше побачила лише рік тому.

— От бачиш. Я можу розповісти тобі багато чого, про що ти навіть не здогадувалася. Значить, моя історія варта того, щоб її послухати?

Дівчина кивнула. Хміль вдарив їй у голову. Руки й ноги ослабли й стали ватяними. Тіло розм’якло. В голові нарешті відключилися тривожні думки й настали спокій і порожнеча. Але приємна. “Так і спитися недовго”, — промайнула думка.

— В той день моя дружина, — він прочистив горло, побачивши невдоволений погляд Віки, — моя колишня дружина, звичайно ж, та на той момент вона не була колишньою, збиралася на корпоратив до офісу. В неї була успішна кар’єра, гарна зарплатня, ноги від вух і купа залицяльників, про яких вона мені постійно нагадувала, якщо я не хотів робити, як вона скаже.

 

— Коли ти повернешся? — запитав я її з тривогою. 

Останнім часом мені все більше здавалося, що прийде день і вона більше не повернеться додому.

— Що за дурні запитання? — вона поглянула на мене з під лоба й зневажливо фиркнула. — Я не можу передбачити, коли закінчиться вечірка. А оскільки гроші в сім’ї заробляю я, то мені треба справити хороше враження на наше керівництво й взагалі проводити більше часу на роботі.

— Ще більше? — прошепотів я тоді здивовано. 

— Ти ж не хочеш заробляти. Бізнес свій закрив. То працювати доводиться мені.

— Я хочу заробляти! — я стукнув кулаком по столу й проревів: — Мій бізнес прогорів! Мені потрібен час, щоб відновити все, невже ти не розумієш?

— Розумію, але я жінка і в мене того часу немає. Я виходила заміж за успішного бізнесмена, а не за домогосподаря-невдаху.

Вона вийшла за двері й на цьому наш шлюб завершився.

 

Віка ошелешено дивилася на Артема, допиваючи вже третій кухоль пива.

— І більше ви не спілкувалися?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍