Анастасія Семенишин - Ворог номер один , Анастасія Семенишин

Алекс відчула, як вечірка перетворюється на дивне поле битви, де, здається, все вирішується лише одним поглядом або випадковим жестом. Вона ще не зрозуміла, чому ці дрібниці з кожним разом турбують її все більше, але почуття було непереборним.

Адам повернувся до своєї дівчини після того, як відправив хлопця, і все знову стало, як і раніше. Він намагався не звертати увагу на те, що щойно відбулося. Його посмішка знову була настільки безтурботною, що Алекс було важко розібратися, чи це просто випадковість, чи щось більше.

Але після того моменту між ними все стало іншим. Їхні погляди частіше перетиналися на танцполі. Алекс почала помічати, що Адам не був таким, яким він здавався. Його стосунки з іншими дівчатами більше не здавались такими важливими, як колись. Він став все більше з’являтися поруч з нею, іноді навмисне, іноді випадково. І кожного разу це було щось нове.

Алекс не могла позбутися цієї думки: чому її це хвилює? Здавалося, що весь цей час вона була лише спостерігачем, не більше. Вона відчувала, як серце прискорюється, коли він стояв поруч. І ось, вона навіть не змогла б сказати, що їй більше не подобається цей хлопець, чи навпаки — що він почав змінюватися в її очах.

Як би там не було, вона намагалася знову приховати свої почуття. Повернувшись до своєї компанії, вона вирішила не думати більше про Адама. Але він все одно залишався там, десь на горизонті, постійно привертаючи її увагу.

Під кінець вечірки, коли більшість гостей вже були втомлені і готувалися йти додому, Алекс раптом зловила себе на тому, що шукає його погляд серед натовпу. І ось, їхні очі зустрілися знову. Вона помітила, як Адам замовк, на мить зупинився і дивився на неї з тим самим виразом, який вона вже знала — трохи загадковим і водночас відвертим.

— Не хочеш пізніше поїхати додому разом? — запитав він, коли підійшов ближче.

Алекс завагалася. Ці слова не вкладалися в її голову, адже вона зовсім не була готова сприймати їх так, як він, ймовірно, мав на увазі.

— Я… не знаю, — мовила вона, злегка нервуючись.

Адам не наполягав, але його усмішка була такою, що важко було не помітити: йому подобалося, як вона відреагувала. Він зробив крок назад, і перед тим, як розвернутися, сказав:

— Як скажеш. Я тут буду.

Алекс стояла, дивлячись йому в спину, і розуміла: це ще не кінець. Це було лише початком чогось, що вона не могла повністю зрозуміти. І в той самий момент вона відчула, як її серце важко забилося, коли вона зрозуміла, що все, що їй залишилося, це боротися з цими почуттями.

Після того, як вечірка поступово добігала кінця, атмосфера стала менш напруженою. Адам на кілька хвилин залишив свою компанію та підійшов до Алекс, яка вже готувалася покинути вечірку. Вона стояла, обмотавшись светром, і намагалася переконати себе, що пора йти додому. Але Адам знову з’явився біля неї, його тінь розтягувалася на асфальті під вуличними ліхтарями.

— Слухай, я відправлю свою дівчину додому з друзями, — сказав він, не намагаючись навіть приховати свою зацікавленість. — Ти не хочеш поїхати додому зі мною? Можемо заїхати на каву або ще кудись.

Алекс на секунду розгубилася. Її рука, яка тримала сумку, тремтіла, коли вона намагалася обрати слова.

— Але… Ти ж поїдеш із нею? — її голос видавав нерішучість.

Адам посміхнувся, ніби цей момент був абсолютно неважливим.

— Ні, я відправлю її з друзями, не переживай. Це лише кави, нічого страшного.

Алекс розглянула його ще кілька секунд. Вона знала, що погодитися — це означає все змінити. І все ж, чомусь, вона не могла відмовити.

— Добре, — сказала вона тихо, зробивши крок до його машини. — Але не більше, ніж на каву.

Адам тільки кивнув і запустив двигун, а Алекс відчула, як на її плечах лягає ще один вантаж, але цього разу з іншим відчуттям. Це була не просто звичайна поїздка додому. Це щось нове. І вона не могла точно пояснити чому.

Машина мчала по порожніх вулицях нічного міста, і Алекс спостерігала за вогнями, які мерехтіли, як зірки на землі. Вулиці здавалися порожніми, але все ж настільки живими, як і кожен момент, проведений з Адамом.

— Можемо заїхати в кав’ярню, — запропонував він, різко повертаючи кермо. — Там мало людей, і ми можемо просто посидіти.

Алекс кивнула, погоджуючись. Вона зрозуміла, що це вже не просто кав’ярня. Це був шанс знову поговорити з ним — без інших, без натовпу, без зовнішніх факторів.

Зупинившись на паркувальному майданчику, Адам вийшов з машини і відкрив двері для Алекс. Вони пішли в кав’ярню, де більшість людей вже пішли додому, і це створювало відчуття спокою та інтимності.

Молоко з кавою в їхніх чашках було теплим і заспокійливим, але чим довше вони сиділи, тим більше Алекс відчувала, що між ними все більше стає незручно. Їхні погляди пересікалися, але слова не лилися так легко, як раніше.

— Так що там у тебе? — раптом запитав Адам, відставивши чашку. — Як ти  почуваєшся?

Алекс здивувалася від цього питання, адже завжди думала, що він не цікавиться такими речами.

— Нормально. Просто все так дивно, — відповіла вона, посміхаючись. — Як ти?

Адам злегка нахмурився, розглядаючи її. Потім його погляд став м’якшим.

— Як я? Я… не знаю. Може, я сам заплутався в усьому цьому, — зізнався він, а в його голосі звучала нехарактерна відвертість.

Вони сиділи, майже не говорячи, але Алекс відчувала, як його присутність стала набагато важливішою, ніж все, що відбувалося навколо.

Після кави вони вирушили назад до машини. Алекс і Адам продовжували їхати вулицями міста, і, здається, час повільно рухався, занурюючи їх у нічну тишу. Раптом Адам зробив поворот і виїхав за межі міста, в безлюдні місця.

— Куди ми їдемо? — запитала Алекс, відчуваючи, як її серце б’ється швидше.

— Просто хочеться побути трохи на самоті, — відповів він, поглядаючи на неї в бічне дзеркало. — Хочеш, я тебе везу додому?

Алекс глибоко вдихнула і подивилася на нічне місто, яке поступово віддалялося. Вона відчувала, як її серце почало битися в такт з рухом машини.