Харукі Муракамі - Безбарвний Цкуру Тадзакі та роки його прощі, Харукі Муракамі

малого Цкуру і випитували його думку про свій одяг. Украй серйозно, хоча невідомо чому. «Слухай, а оце як тобі? Отакий верх пасує до цього низу?» І щоразу Цкуру щиро висловлював свою чоловічу думку. Обидві сестри часто на неї зважали, що його самого неабияк тішило. Так непомітно у нього і сформувалася ця звичка.

Безгучно втягуючи віскі із содовою, Цкуру подумки уявляв собі, як зніматиме зі Сари сукню. Розстібне гачок, ніжно потягне за застібку замка. Хоча вони кохалися лише один раз, робити це з нею було добре і затишно. І у вбранні, і без нього вона видавалася молодшою принаймні років на п’ять. Мала білу шкіру та хоч і невеликі, проте гарні округлі перса. Пестити її тіло було прекрасно, а після сім’явилиття він відчував ніжний спокій, пригортаючи її до себе. Але, звісно, цього було недостатньо. І він це розумів. Між людьми має існувати зв’язок. Якщо ти щось береш, то маєш віддавати навзаєм.

— А яким тобі запам’яталося навчання у старшій школі? — спитав Цкуру.

Сара захитала заперечно:

— Моє навчання у школі зараз не має значення. Повір, нічого цікавого. Колись тобі розповім, якщо матимеш бажання. Мені дуже цікаво, що там було далі з вашою групою з п’яти друзів.

Цкуру зачерпнув жменю горішків, кілька з’їв.

— У нас було кілька негласних правил, яких ми дотримувалися. Одне з них полягало втому, що, наскільки дозволяли обставини, ми завжди збиралися вп’ятьох. Намагалися уникати ситуацій, коли б, скажімо, нас було двоє чи троє. Ми вважали, шо це допоможе уникнути розпаду групи. Мусили мати в фупі доцентрові сили. Як би то сказати... Ми намагалися втримати гармонійну спільноту без розбрату.

— Гармонійну спільноту без розбрату? — у голосі Сари почулося непідроблене здивування.

Цкуру трохи зачервонівся.

— Старшокласники, буває, вигадують дивні речі...

Сара, уважно дивлячись на Цкуру, питально нахилила голову трохи набік.

— Я не кажу, шо це дивно. А яка ціль була у цієї спільноти?

—Як я вже казав, ми допомагали в одній такій школі, де збиралися діти, що мали проблеми і з навчанням, і з бажанням учитися. Ми з цього почали, і воно, безперечно, надалі також було для нас важливим. Однак із часом саме буття єдиною спільнотою, можливо, перетворилося в одну з наших цілей.

— Саме буття як таке. І продовження цього буття...

— Напевно.

Сара, шось уявляючи, прижмурила очі:

— Як Всесвіт.

— Я мало знаю про Всесвіт, — відказав Цкуру. — Але тоді це видавалося нам надзвичайно важливим. Дбайливо оберігати ту особливу хімію, що виникла між нами. Це як не давати сірникові загаснути на вітрі.

— Хімію?

— Силу, яка народилася волею обставин. Щось, чого неможливо потім відтворити.

— Як Великий вибух?

— Про Великий вибух я також знаю мало, — відказав Цкуру.

Сара відпила ковток мохіто, порозглядала з кількох ракурсів м’ятний листочок. А тоді сказала:

— Знаєш, я навчалася у приватній дівочій гімназії, тому, широ кажучи, нічого не знаю про компанії хлопців і дівчат у звичайних школах. Не можу собі уявити, як це. Аби підтримувати свою спільноту без розбрату, ви п’ятеро намагалися притлумити свої бажання. Правильно?

— Не знаю, чи вислів «притлумити бажання» доречний. Мені здається, що це трохи перебільшення... Однак я гадаю, що ми справді намагалися не вносити у нашу дружбу відтінку стосунків із протилежною статтю.

— Однак про це не говорили відкрито, — зауважила Сара.

Цкуру погодився:

— Ні, такого не озвучували. Та й у нас не було писаних правил поведінки.

— Ну а як ти особисто? Тебе не приваблювала ні Біла, ні Чорна? Ви ж постійно перебували разом. Із твоєї розповіді я розумію, що обидві були дуже цікавими дівчатами.

— Так, обидві були дуже цікавими. Кожна по-своєму. Я скривив би душею, якби сказав, що вони мене не приваблювали. Однак я намагався будь-що не думати про них.

— Будь-що?

— Будь-що, — відповів Цкуру. І знову відчув, що його заливає легенький рум’янець.

— Коли вже мусив про них думати, то думав про двох одразу.

— Про двох одразу?

Цкуру, добираючи слова, замислився.

— Не знаю, чи вдасться добре пояснити. Якщо так можна сказати, то я думав про них як про якусь уявну істоту. Таку собі концептуальну сутність без визначеної тілесної оболонки.

— Он як? — промовила Сара з інтересом. Потім якийсь час розмірковувала над почутим. Щось хотіла сказати, але передумала. Трохи згодом запитала:

— А після закінчення ліцею ти вступив до університету в Токіо і поїхав з Нагої, так?

— Так, — відповів Цкуру. — Відтоді я постійно живу в Токіо.

— А рещта четверо?

— Усі четверо вступили до тамтешніх вишів. Червоний — на економічний факультет Нагойського університету. Там викладав його батько. Чорна вступила до приватного університету, де дуже добре викладали англійську філологію. Синього як сильного регбіста зарахували поза конкурсом на відділення факультету торгівлі та комерції відомого приватного університету. А Біла врешті дослухалася до вмовлянь оточення і зупинила свій вибір на фортепіанному відділі музичної академії, відмовившись від ідеї стати ветеринаром. Усі ці університети неподалік від дому. Лише я поїхав вступати до столиці.

— А чому ти обрав університет у Токіо?

— Ну, тут усе просто. У ньому викладав професор, який водночас був провідним спеціалістом із проектування вокзальних будівель. Річ у тім, що конструкція вокзальної будівлі є специфічною і суттєво відрізняється від звичайної споруди. Мало навчатися на архітектурному чи будівельному факультеті звичайного політехнічного університету, бо практичної користі з того буде небагато. Необхідно навчатися у спеціаліста саме у тій конкретній галузі, що тебе цікавить.

— Чітко окреслена мета спрощує життя, — зауважила Сара.

Цкуру також так вважав.

— А решта четверо залишилися в Нагої, бо не хотіли, щоби розпалася прекрасна спільнота, так?

— У випускному класі ми обговорювали наші плани на майбутнє. Крім мене, всі казали, що мають намір залишитися у місті і вступити до тамтешніх вищих навчальних закладів. Було очевидно, що вони так вирішили, бо не хотіли розбігтися хто куди. Хоча про це виразно не говорили. Червоний з його оцінками елементарно міг вступити навіть до Токійського університету. До речі, учителі й батьки так йому і радили. Та й Синій з його спортивним обдаруванням пройшов би поза конкурсом до багатьох університетів, відомих на цілу Японію.