Харукі Муракамі - Безбарвний Цкуру Тадзакі та роки його прощі, Харукі Муракамі

до цього товариства. Чи вони справді відчувають у ньому потребу? А може, їм краще і веселіше було би без нюго? Може, вони просто цього наразі не зауважили? Тож чи не зрозуміють із часом? Що більше він про це думав, то більше переставав щось розуміти. Пошуки власної цінності були подібними до вимірювання ре¬ човини, що не має одиниці вимірювання. Не станеться так, що поділка раптом клацне і замре в одному місці.

Але його четверо друзів, здається, зовсім про таке не думали. Він бачив, що всі щиро раділи, коли збиралися разом. Для цього треба було саме п’ятьох. Не менше й не більше. Позаяк правильний п’ятикутник утворюється з п’яти рівних за довжиною сторін. Саме це промовляли їхні обличчя.

Звісно, Цкуру з радістю, навіть із гордістю, думав про те, що він вбудований у цей п’ятикутник як його невід’ємний елемент. Він любив усіх чотирьох і надзвичайно цінував те почуття єдності, що існувало поміж ними. Як молоде деревце втягає з грунту корисні речовини, так само Цкуру в період свого дорослішання отримував від них потрібну поживу, що ставала йому за життєво необхідний харч, відкладалася в організмі як джерело енергії про запас. І все ж таки... У глибині душі Цкуру завжди боявся, що колись він випаде із цього тісного товариського кола, що його відкинуть — і він залишиться сам. Раз у раз у його думках з’являвся неспокій, наче похмура зловісна скеля, що під час відпливу виринає над морською поверхнею.

— Он як, залізничні станції тобі подобалися ще з таких малих років! — захопливо сказала Сара Кімото.

Цкуру кивнув. Трохи обережно. Він не хотів, аби вона вважала його схибленим на своїй професії маніяком, а таких можна часто зустріти під час навчання у політехнічному університеті чи на роботі. Хоча, ймовірно, він таким і є.

— Так, залізничні станції мені чомусь подобалися з дитинства, — визнав він.

— Ого, вельми послідовний життєвий шлях, — сказала вона.

Хоча сказано це було із зачудуванням, Цкуру не відчув у її тоні негативних ноток.

— Але чому це власне залізничні станції, а не шось інше, я не можу як слід пояснити.

Сара усміхнулася: — Може, це просто покликання?

— Може, й так, — погодився він.

«І чому ми затіяли цю розмову? — думає Цкуру. — Адже це трапилося так давно». Якби так тільки було можливо, він хотів би назавжди витерти це зі своєї пам’яті. Але Сару чомусь цікавили спогади про його шкшьне життя. Що це був за ліцей? Чим він тоді займався? Цкуру і сам незчувся, як почав розповідати про дружню спільноту п’ятьох. Чотирьох різнобарвних і безбарвного Цкуру Тадзакі.

Обоє зараз сиділи у маленькому барі на задвірках Ебісу ( Один із доволі старих районів центрального Токіо, популярний як місце зустрічей, побачень, модних бутиків і ресторанів, однак не такий дорогий, як інші центральні райони з гарною атмосферою ). Планували повечеряти в невеликому японському ресторані, який запропонувала Сара, однак при зустрічі виявилося, шо вона пізно пообідала і їсти їй не хочеться. Тож вони скасували замовлення столика і вирішили десь випити коктейлю, закусуючи сиром і горішками. Цкуру не заперечував, бо також не встиг зголодніти. Він узагалі не їв багато.

Сара була старшою за нього на два роки і працювала у великій туристичній фірмі. Вона розробляла і планувала закордонні тури для груп. Тому природно, що часто їздила у відрядження в інші країни. А Цкуру працював у залізничній компанії, яка покривала регіон західного Канто (До регіону Канто належать Токіо та шість навколишніх префектур), а точніше у відділі, що займався конструюванням і утриманням вокзальних споруд (робота за покликанням). Обоє були пов’язані з перевезеннями, хоча точок дотику між їхніми професіями не було. Вони познайомилися на вечірці з нагоди новосілля начальника Цкуру, обмінялися електронними адресами, і це четверте побачення. Після третього вони кохалися у нього вдома. Дотепер усе було надзвичайно гладко. І ось сьогодні минув тиждень від попередньої зустрічі. Делікатний етап. Якщо далі все триватиме так само, їхні стосунки вийдуть на новий рівень. Йому тридцять шість, їй тридцять вісім. Це вже явно не підліткове кохання.

Іще з моменту їхньої першої зустрічі Цкуру напрочуд сподобалося її обличчя. У класичному розумінні Сару не можна було назвати красунею. Випнуті вилиці надають враження впертості, ніс тоненький і трохи загострений. Однак у її обличчі було щось живе, що привернуло його увагу. Очі вузькі, але вони широко розкривалися, коли Сара спрямовувала на шось пильний погляд. У них показувалися дві чорні зіниці, сповнені відваги та допитливості.

На тілі Цкуру є одна вкрай чутлива точка, хоча зазвичай він її не відчуває. Десь на спині. М’яка делікатна ділянка, якої не сягає рука і якої не видно через вбрання. Але інколи, зовсім непередбачувано, ця ділянка випадково відкривається і хтось натискає на неї пучкою пальця. Це запускає всередині Цкуру реакцію, у тілі виділяється особлива речовина. Кров розносить її найдальшими закутками тіла. Почуття подразнення, яке він тоді відчуває, є і фізичним, і психічним водночас.

Під час їхньої першої зустрічі він відчув, як звідкілясь з’явилася рука і хтось невідомий доторком пальця увімкнув отой перемикач на спині. Вони багато розмовляли у день знайомства, але Цкуру майже не пригадує, про що саме вони говорили. Він лише пам’ятає, як його зненацька заскочило оте тактильне відчуття і спричинене ним незрозуміле подразнення, яке складно виразити словами. Десь шось послабилося, а частково, навпаки, натяглося. Ось таке відчуття. Що це має означати? Цкуру Тадзакі думав про це не один день. Але обмірковування чогось нематеріального ніколи не було його перевагою. Він надіслав Сарі електронного листа із запрошенням на вечерю. Аби розгадати оте своє тактильне відчуття і подразнення.

Так само, як йому припала до серця зовнішність Сари, йому також подобалося те, як вона одягалася. Її вбрання мало небагато прикрас, гарний природний крій. І дуже добре на ній лежало. В одязі Сара дотримувалася простоти, але Цкуру добре розумів, що за цією показною невимушеністю криється багато часу, витраченого на підбирання одягу, і чималі кошти. Ретельно дібрані аксесуари та косметика також були стриманими. Сам Цкуру не мав особливих вимог до одягу, однак завжди любив дивитися на витончено вбраних жінок. Так само, як насолоджуватися прекрасною музикою.

Річ у тім, що обидві його старші сестри також любили гарно вдягатися. Перед тим як іти на побачення, вони нерідко ловили тоді ще