Харукі Муракамі - Безбарвний Цкуру Тадзакі та роки його прощі, Харукі Муракамі

правда, — авторитетно встрявав у розмову Червоний. — Як би з неба не лило, матчу не скасовують. Тому шороку чимало гравців тоне під час змагань.

— Як це жахливо! — казала Біла.

— Та досить уже верзти казна-що. Це ж жарт такий? — обурювалася Чорна.

— Люди, ми відхилилися від теми, — зауважував Синій. — Я хочу сказати, що вміти програвати — це одна зі складових спортивної майстерності.

— А ти, як завжди, не гаєш нагоди й потренувати, — знову іронізувала Чорна.

Худа і висока на зріст, Біла мала модельну зовнішність, а її врода нагадувала риси обличчя давніх японських ляльок. Іще дівчина мала чудове довге волосся кольору воронячого крила. Люди на вулиці озиралися, задивляючись на неї. Але виникало враження, що вона якось не знала, шо робити зі своєю вродою. Серйозна до неймовірності, Біла не любила привертати до себе увагу. Чудово грала на фортепіано, але перед чужими свого вміння не демонструвала. У ті моменти, коли невтомно вчила дітей у позаурочній школі гри на інструменті видавалася надзвичайно щасливою. Такою жвавою і радісною Цкуру пригадує її тігіьки там. «Може, деякі діти і не надаються до звичайного навчання, однак мають музичний хист, тож шкода було б це прогавити», — говорила вона. У позаурочній школі було лише напіврозвалене піаніно. Тоді вп’ятьох вони почали збирати пожертви на новий інструмент. На літніх канікулах знайшли тимчасові підробітки. Ходили також на фабрику інструментів із проханням посприяти у придбанні. І після тривалих зусиль друзям таки вдалося роздобути справжнісінький рояль. Це було навесні, на початку їхнього вже останнього, третього, року навчання. Про цю шляхетну затію ліцеїстів навіть писали у газетах.

Біла зазвичай говорила мало. Але коли заходила мова про собак чи котів (а вона страшенно любила тварин), то аж змінювалась на обличчі і з захопленням поринала у розмову. Сама дівчина казала, що мріє стати ветеринаром, але Цкуру не дуже міг собі уявити, як вона розтинає гострим скальпелем живіт лабрадорові чи запихає руку в кінський задній прохід. А таку практику в навчальних закладах ветеринарного профілю, без сумніву, доведеться проходити. Її батько очолював у Нагої гінекологічну клініку.

Чорна ж не могла похвалитися надзвичайною вродою. Однак її життєрадісне обличчя випромінювало чарівність. Висока на зріст, повнява, з шістнадцяти років у неї вже були величенькі груди. Незалежна, стійка на вдачу, швидко говорила і думала так само швидко. Гуманітарні предмети давалися їй прекрасно, а ось із математикою і природничими науками були клопоти. Батько Чорної мав у Наґої фірму, що займалася консультуванням із податкових питань, однак не скидалося, аби донька могла хоч якось стати йому у пригоді. Цкуру часто допомагав їй виконувати домашні завдання з математики. Говорити з Чорною було цікаво і захопливо, бо вона хоч і любила поглузувати, однак володіла іскрометним почуттям гумору. Завзята книгоманка, її повсякчас можна було побачити з книжкою у руці.

Дівчата добре зналися ще до утворення більшої компанії, бо у середній школі навчалися в одному класі. Бачити їх поряд — це було яскраве видовище. Сором’язлива мисткиня неймовірної вроди й іронічна комедіантка-інтелектуалка. Незвичне і привабне поєднання.

Якщо так аналізувати, то лише Цкуру Тадзакі з-посеред усіх друзів нічим особливим не вирізнявся. Вчився непогано, але не найкраще. Наука його не вабила, однак завжди уважно слухав учителя на уроці, не забував наперед переглядати навчальну програму і повторювати засвоєний матеріал. Така звичка виникла у нього ще змалку. Так само, як і звичка обов’язково мити руки перед їдою і чистити зуби після. Тож попри те, що він не вчився настільки добре, аби це зауважували інші, без зусиль отримував прохідні бали з усіх предметів. Батьки також не завантажували хлопця репетиторами і не чіплялися до оцінок, якшо на те не було вагомої підстави.

Не можна сказати, шо він не любив спорту, однак у жодну секцію не записався. З родиною чи друзями інколи грав у теніс, їздив на лижі чи ходив у басейн. Оце й усе. Мав правильні риси обличчя, про шо й інші йому говорили. Але для нього це означало, що він усього лише позбавлений суттєвих недоліків. Споглядання власного відображення у дзеркалі часто навівало йому безнадійну нудьгу. Нічим незвичайним не займався, мистецтвом глибоко не цікавився. Не любив багато говорити, часто червонів, був не дуже комунікабельним, а в товаристві малознайомих людей узагалі не знав, куди себе подіти.

Єдине, чим він усе ж вирізнявся, то це тим, що його сім’я жила найзаможніше, а мамина мама була хоч і не примою, однак доволі відомою акторкою. Але сам Цкуру не вмів і не мав нічого такого, чим міг би пишатися. Принаймні так він гадав. Помірний у всьому. Невиразної барви.

Хоча у нього таки було щось, що можна назвати захопленням. Цкуру понад усе любив розглядати залізничні станції. Відколи себе пригадує, вони його незмінно притягували, і притягують дотепер. Велетенські вокзали зі швидкісними залізничними лініями, маленькі сільські станції, де лише одна колія, практичні залізничні вузли вантажних перевезень — годилося будь-що, що підпадало під категорію залізничної станції. Його зачаровувало все, що мало до них стосунок.

У дитинстві він, як і інші діти, любив складати іграшкову залізницю і бавитися нею. Однак насправді його притягували до себе не майстерно виготовлені паровози і вагончики, не колії, шо химерно перепліталися і знову розходилися, не випрацьована до найдрібніших деталей діорама, а моделі станцій, які ставили там лише для завершеності картини. Він любив дивитися, як повз станцію проїжджає потяг або ж, повільно знижуючи швидкість, зупиняється на платформі саме біля знака зупинки першого вагона. Він уявляв пасажирів, що снують туди-сюди, слухав оголошення чергового і сигнал відправлення, відтворював в уяві хвацькі рухи станційних працівників. У його голові перепліталися реальність і вигадка, бувало навіть так, що ним аж трусило від збудження. Однак пояснити довколишнім причини палкого захоплення залізничними станціями, послуговуючись мовою логіки, він не міг. А якби навіть і міг, то врешті його б назвали диваком. Та і сам Цкуру інколи думав, що з ним, імовірно, трохи щось не так.

Попри брак якоїсь характерної прикмети чи виняткової особливості, а також задля дотримання у всьому золотої середини, він (напевно) мав щось, що відрізняло його від оточення і що не можна назвати зовсім звичайним. Така суперечність самосвідомості бентежила його з малих літ — і до теперішніх тридцяти шести. Інколи майже непомітно, а часом остаточно збиваючи з пантелику.

Цкуру іноді переставав розуміти, чому він належить