Ельма Кіраз - Варта кожного слова, Ельма Кіраз

— Тобі нічого. Я сама щось вигадаю, — я пройшла до фуршетного столу та взяла одну брускету. Вони всі так апетитно виглядали, а я добряче зголодніла. — Але деякий час напевно доведеться вдавати, що нас все влаштовує. 

— І що тоді ти будеш робити? — ці дурні запитання починали бісити мене. Він наче не виглядав дурним, але зараз чомусь дратує мене.

— Занадто багато питань…Захаре. Не набридай, — я скривилась, а чоловік здається все зрозумів з мого виразу обличчя. 

— Без проблем, — він підняв обидві руки.

— Гаразд, я вже піду. Не збираюсь стирчати тут з цими всіма йолопами, — я махнула йому рукою та швидко почала йти, минаючи весь цей натовп людей.

Кожен звертав на мене увагу, хотів привітатися, торкнутися чи заговорити. Але мені від цього було так огидно. Вони всі прийшли сюди або через страх перед батьком, або щоб підлизатися до нього, щоб він став їхнім інвестором. А батько лише й радий від того, що всі його так шанують та бояться. Коли я вже бачила заповітні двері на вихід, мене зупинив охоронець і сказав, що тато чекає на мене в альтанці. Я повільно заплющила очі та видихнула. І все ж довелось піти туди.

— І як? Що ти можеш сказати? — спитав тато в передчутті.

— Сказати що? — я все розуміла, але вирішила познущатися, — можна конкретніше висловлювати свої думки?

— Кароліно, — він розізлився, — я питаю про твого нареченого. Захар сподобався тобі? 

— Абсолютно звичайний чоловік. Нічого особливо. З нотками самозакоханості. Іншого ти б мені і не знайшов.

— Ну звісно ж, — батько плеснув в долоні, — це ж не твій той нікудишній Артем. Який просто використав тебе і кинув. Добре, що тобі вистачило розуму не погодитись на його прохання.

— Може досить це згадувати!? — я рявкнула, — якби ти не займався фігнею, то не було б взагалі цієї розмови. Ти винен в тому, що мене так нагло хотіли використати. І подумай тепер, в кого з нас побільше розуму!?

Я встала, бо хотіла вже просто піти геть. Мені набридли ці вічні розмови про мене та про те, як мені розбили серце. Так, тато навіть не здогадувався, як сильно я кохала Артема. Якщо не кохаю й досі… Батько лиш мовчки дивився на мене, а потім просто кивнув. О так, дав мені свою милість, що я можу таки піти. Моє життя мене вже так задовбало, що я якнайшвидше хочу це змінити. І деякі ідеї в моїй голові вже є. 
Я зібрала собі набір закусок та вкрала пляшку вина і заховалась з цим всім у своєму затишному містечку в нашому саду. Це просто стара лавка між клумбами. Але тут так спокійно і тихо, що якби не це місце, я б вже давно здуріла. За якісь пів години мене знайшов один з батькових посіпак і сказав, що нас з Захаром хочуть бачити разом. Тобто, я ще й маю шукати його. Мені вже дуже хотілося, щоб цей вечір якнайшвидше закінчився, тому все ж вирішила пошукати свого нареченого. Як же бридко звучить це слово. 
Я знайшла Захара на вулиці. Він стояв на головних сходах та розмовляв з якоюсь дівчиною. Вона була вродлива і я впевнена, вони обоє закохані. Тепер ясно, чого він не хоче весілля. Але це звісно добре. Проте мені стало чомусь навіть заздрісно. Що він не одружиться зі мною, проте мабуть одружиться з нею. А я живу лише минулим і дурнуватими спогадами. Врешті та дівчина пішла, то ж я вирішила заговорити.

— Батько шукає нас.

— Що? — Захар перепитав.

— Так, — я закотила очі, — я теж не хочу бачитися з ним. Але ти будь обережнішим. Батько хоче видати за тебе свою доньку, а ти в його домі надто близько спілкуєшся з іншою дівиною. Хіба ти не знаєш, що він може зробити? — я підійшла чоловіка та вперлась до перил, так само, як стояв він.

— Вибач. Це просто…

— Не говори. Мені це не цікаво, — я махнула рукою, бо абсолютно не потребувала ніяких пояснень. Я й так все бачила і зрозуміла. 

— До речі…— Захар якось невпевнено почав, — а в тебе є коханий? Чи хтось може, через кого ти не хочеш заміж?

— Я не хочу, бо не дозволю вчергове вирішувати щось без мого відома. Без моєї згоди. А хлопець… нікого нема, — я почала дивитись в темряву перед собою, а в голові відразу зʼявився Артем. 

— Ти кажеш неправду, — Захар посміхнувся, — ти різко змінилась при згадці…

— Ну може й так, то що!? Чого ти лізеш не в свої справи? — мене розізлило те, що він так сильно допитується про моє життя. І все тому, що воно нещасливе.

— Та годі-годі, я просто хотів запитати поради, — він трохи зніяковів.

— Якої? — я підняла брову.

— Як завоювати довіру дівчини? Як вразити її, отримати прихильність?

— Просто не бреши їй… Не використовуй її. І просто будь поряд, — я завжди памʼятала нашу останню розмову з Артемом і часто прокручувала її в голові. — Але ходімо вже…— я різко оговталась та пройшла до вхідних дверей, — інакше я потім не переживу чергових нотацій та скиглення батька.

Я нетерплячи стукнула ногою, бо Захар наче завис у своїх думках та не рушив з місця. Врешті він таки пішов за мною і я почала шукати свого батька. Він стояв у колі своїх найближчих друзів, тому я точно знала, просто відчувала, для чого нас покликали. Коли ми підійшли до батька, то він відразу розплився в широкій посмішці та представив усім Захара, як мого нареченого. І звісно ж сказав, що скоро весілля. Мене аж перекосило від тієї фальші, з якою нас почали вітати його друзі. І весь цей час я просто стояла та закочувала очі. Ненавиджу, коли все йде не так, як хочу я. Тому плани зірвати це дурнувате весілля та показати батькові, що він не може постійно вирішувати, що я маю робити, наростали з кожною секундою перебування між цими брехливими багатіями.