Mira - Крок за кроком до тебе, Mira

5Глава 5: Під натиском почуттів

Наступного дня після того, як Максим торкнувся її плеча, Марина відчувала, що її життя вийшло з рівноваги. Те, що сталося в залі йоги, змусило її думати про нього більше, ніж вона хотіла. Погляди, що зустрічались, слова, що лунали, і навіть його проста присутність залишили у її серці незабутній відбиток. Вона не могла більше ігнорувати те, що між ними було, навіть якщо це було настільки складно й незрозуміло.

Вранці, коли Марина прийшла на заняття, її руки нервово стиснули сумку, а серце билося швидше, ніж зазвичай. Вона не могла зрозуміти, чому все здається таким напруженим, але як тільки вона зайшла в зал, її погляд одразу знайшов Максима.

Він стояв на іншому кінці кімнати, як завжди спокійний, зосереджений на підготовці до заняття. Він навіть не помітив, як вона наблизилась, але Марина вже відчувала, як її серце прискорюється від лише одного його вигляду. Як завжди, він був у своїх темних шортах та футболці, але сьогодні вона помітила, як його постава ставала ще більш виразною, ніби він був готовий до чогось великого. І це щось було не тільки фізичним.

— Привіт, — сказала вона, намагаючись звучати спокійно, хоча її голос видавав хвилювання.

Максим підняв очі і посміхнувся, але його посмішка була тихою, ледве помітною. Вона не була впевнена, чи це посмішка для неї, чи для самого себе, але вона відчула, що його погляд все одно знаходить шлях до неї.

— Привіт, — відповів він, а його голос звучав так, ніби вони вже знайомі багато років, хоча насправді все було зовсім інакше.

Всі інші учасники вже почали заняття, і атмосфера в залі була зосереджена на вправи, але Марина відчувала, як її нерви поступово напружуються, коли вона знову опинялася поруч з ним.

Заняття йоги минало не так, як зазвичай. Марина відчувала кожен рух свого тіла, але її свідомість була зосереджена на Максиму. Його присутність навколо неї була такою реальним, що вона не могла більше фокусуватись на собі. Кожен його рух, кожен погляд був ніби викликом для її контролю. Вона повинна була бути зібраною, але те, що відбувалося всередині, не давало їй спокою.

Коли тренування закінчилось, Максим підійшов до неї.

— Як ти? — запитав він, а його питання було несподівано ніжним, наче він помітив, що щось у її поведінці змінилося.

Марина кивнула, але відчула, як важко їй утримати рівновагу. Вона знала, що цей момент був критичним. Що далі? Що буде після цього?

— Я… Я не знаю, — зізналась вона, опустивши очі. Її слова звучали невпевнено, але саме цього вона й хотіла: розкритися перед ним, навіть якщо це викликало страх.

Максим став поруч і тихо сміявся, але його сміх не був легким. Він був сповнений розуміння і тихої гіркоти, яку він не ховав. Марина підняла очі на нього, і в його погляді вона побачила те саме, що відчувала сама: боротьбу між тим, що було і тим, що могло бути.

— Чи готова ти до цього? — запитав він, і в його голосі звучала не просто цікавість, а глибока впевненість у тому, що відповідь могла змінити все.

Марина знову опустила погляд, роздумуючи. Її серце билося швидше, і вона відчувала, як бажання піти далі та дізнатися його більше, ніж будь-коли, ставало нездоланним.

— Я не знаю, — відповіла вона. — Я не знаю, чого я хочу.

Максим спокійно кивнув. Він не шукав однозначних відповідей. Він знав, що іноді відстань між словами і діями була більшою, ніж будь-яке рішення.

— Тоді, можливо, ми повинні трохи зачекати, — сказав він тихо, і його слова вразили Марину. Вони звучали як знак, що кожен крок в їхній історії потребує часу і ретельного обміркування.

Її серце боліло від цієї невизначеності. Вона хотіла більше, але боялася зробити крок вперед. Вона не була готова до того, щоб дозволити собі потонути в цих почуттях, але її душа відчувала, що це може бути початком чогось великого.

Максим зробив крок назад і посміхнувся їй, зберігаючи невидиму відстань.

— Не поспішай. Ти знайдеш відповідь, — додав він, і хоча його слова були спокійними, вони мали у собі те, що змусило її серце затримати подих.

І коли він пішов, Марина залишилась сама, погляд її все ще слідував за його постаттю. Ті кілька слів, що він сказав, залишили в її душі слід, який нікуди не зникне. Вона не могла відпустити цього і навіть не хотіла.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍