Очерет - Слуга Морського Лорда, Очерет

 - Не про те турбуєшся, Тамгар, - поважно промовив дон Ефенго. - Тобі тепер слід благати Творця про швидку і безболісну смерть.

 - Отже, продався... Цікаво, що вони пообіцяли?

 - Багато чого, - заговорив ельфійський капітан, що досі мовчав. - Наприклад, не повідомляти Великому Князю, правителю Сен-Вісенте, про деякі темні справи на кордоні. І про те, що деякі капітани з далеко не ідеальною репутацією цілком комфортно почуваються в одному відомому нам усім порту... Цілком прийнятна ціна за голову одного пірата, погодься?

 - І за що мені така честь, дозвольте дізнатися?

 - А ти спробуй згадати, варваре, - мідноволосий подався вперед. - Покопирсайся добре у своїй пам'яті... Приблизно рік тому, біля східного узбережжя. Ви захопили тоді маленький баркас. Серед пасажирів була ельфійка, зовсім молода, благородна кров.

 - Ох воно що, - розтягуючи слова, промовив Везунчик. - Отже, те дівчисько...

 - Племінниця нашого князя. Слід було обачніше обирати собі жертву!

 - Стривай, - насупився Тамгар. - Мої хлопці її і пальцем не завчепили! І одразу ж відпустили, як отримали викуп.

 - Ну так, - хмикнув ельф. - Ти, звісно, ​​втілення невинності. А бідолашній дівчинці всього лиш довелося провести два тижні в брудному трюмі, в ланцюгах, у компанії неотесаних мужланів з твоєї команди, які вголос висловлювали свої припущення про те, що вони могли б з нею зробити, якби не обіцянка викупу. А це була її перша подорож за межі рідних земель... Вона після цього півроку заїкалася і цуралася оточуючих.

 - Дурня яка, - Везунчик зневажливо скривився. - Хто ж винен, що дівчисько до життя не привчене? І мужика ближче, ніж за катапультний постріл, не бачила...

Рука ельфа різко, без замаху, смикнулась вперед. Голова Тамгара мотнулася вбік.

 - За Водною Конвенцією я - військовополонений, - Везунчик сплюнув кров і вишкірився. - Не маєш права бити мене.

 - Якби всі дотримувались Конвенції... - капітан кинув на дона Ефенго погляд, що змусив товстуна зіщулитися. - Багато чого могло б бути інакше. Можете вести його...

 - Стривай, ви хіба не заберете його з собою?

 - Ні - мідноволосий похитав головою. - У нас наказ, треба продовжувати патрулювання. Гвардійці князя Анісальтора приїдуть за ним через два тижні, гонець зі звісткою про затримання вже в дорозі. А поки що нехай посидить у вашій в'язниці...

* * *

Скрипучи зубами і бурмочучи собі під ніс прокляття, Тамгар міряв кроками вузький простір своєї камери. Суха солома, що вкривала підлогу, шаруділа в нього під ногами.

 - Лаймо Творця, як таке могло статися? Так не мало бути! Чому я не послухався Бросха! Замерзлі причиндали кракена в дупі русалки і сушене лайно морського дракона.

 - Чудово! Я чую слова не хлопчика, а чоловіка, - голос, що долинав з далекого кутка, був сповнений сарказму. - Той переляканий малюк у храмі про такі словесні обороти і мріяти не смів!

Везунчик різко обернувся. Чоловіка, що сидів на лавці, він впізнав одразу, дарма що не бачив його вже багато років. Він був одягнений у незмінний капелюх, штани з лампасами та чоботи, ось тільки адміральський мундир змінив на форму торговельного флоту Південної Сатрапії - таку ж кричуще строкату і розцяцьковану, але добряче рвану й потерту.

 - Морський Лорд... - сердито процідив Тамгар. - Отже, це твоїх рук справа.

 – Що? О ні! - Той, кого вважали древнім повелителем морів, протестуюче підняв долоні догори. - Я не владний над помислами смертних. Свою долю ви творите самі...

 - А як же хвалена вдача? - люто прошипів пірат. - Чому вона не допомогла мені врятуватися?

 - Ну, знаєш, - Морський Лорд розвів руками. - Вдача не може бути вічною. Двадцять років – це термін, одначе. Настав час і свою частину угоди виконати! Пам'ятаєш, що я казав тобі про ціну?

 - Пам'ятаю... - плечі Везунчика зникли. - Десять років служити тобі вірою та правдою. У Мертвій Ескадрі...

 - Ну, взагалі-то Мертвої Ескадри не існує - це все ваші людські домисли. Але чому б не створити її? І розпочати прямо зараз. Ви, люди, часом підкидаєте нам такі чудові ідеї... Ну, як вас не любити?

 - Ну що ж, - обличчя Тамгара набуло незворушного вигляду. - Значить, настав мій час. Але є одна мааалесенька проблемка: я сиджу за ґратами, і мене збираються стратити!

 - Нічого, ми щось придумаємо, - Морський Лорд щиглем збив з плеча рачка, що повз по ньому. - От, лізуть і лізуть, управи на них немає... Витягти звідси тебе мені під силу - на суші мої можливості невеликі, але дещо я можу. А далі вже справа за тобою...

 - А мої хлопці?

 - А що мені до них? З ними я угод не укладав, і допомагати мені їм нема чого. А ти - як знаєш... Тільки не надумай тікати, Везунчику! - Чоловік у капелюсі підвівся на ноги - і в одну мить опинився поруч зі своїм співрозмовником. - Перешкодити тобі я не зможу, але якщо обдуриш - тобі доведеться все життя уникати води. А вже про те, щоб зійти на борт корабля, і мови не буде.

 - Я не обдурю тебе, - заспокоїв його Тамгар. - Але прошу тебе ще про одну послугу.

 - Це з чого мені допомагати тобі?

 - Ще десять років служби, - карбуючи кожне слово, промовив пірат.

 - Треба ж, яка цілеспрямованість, - у голосі владики морів почувся неприхований подив. – І чого ти хочеш?

 - Нехай ті, з чиєї вини я опинився тут, отримають покарання.

 - По руках.

* * *

До щурів, що вподобали для життя стічні канави і смітники Порт-Хоера, всі давно вже звикли. Позбутися їх було неможливо, і тварини з давніх-давен були постійними мешканцями міста укупі з бродячими псами і кішками. Їхня присутність у напівзатоплених катакомбах під старою міською в'язницею теж нікого не дивувала - покинуті приміщення давно не використовувалися. І людей завсідники звалищ іноді кусали, особливо коли були голодні. Але щоб зграя щурів напала на групу озброєних людей - такого навіть міські старожили не пригадували.