Очерет - Слуга Морського Лорда, Очерет

Тому тюремні вартові спочатку й розгубилися, коли казна з чого осмілілі гризуни накинулися на них. Згодом, звичайно, зібралися і дали відсіч. Але одному бідоласі гострі зуби все-таки встромилися в горлянку, і він разом з ключами, що висіли на поясі, впав досить близько до побитих іржею ґрат...

* * *

У кімнаті з килимами на стінах і важкими портьєрами на вікнах, освітленій товстими свічками в мідних канделябрах, за масивним дубовим столом сиділи дон Ефенго та бургомістр Гонзалес. На столі, поруч із двома фужерами та початою пляшкою вина, лежала погасла люлька коменданта.

Два старих товариша і компаньйона любили проводити час подібним чином - домовитися про щось без зайвих вух та очей, відзначити вдалий результат чергової влагодженої справи або просто побалакати про життя. Але нинішні їхні посиденьки особливо радісною атмосферою не відрізнялися...

Рівно два тижні тому до міста прибув ельфійський посланець, що з'явився в будинку бургомістра і чемно, як і личить ельфу, запропонував укласти угоду. Від якої, звичайно, можна було відмовитись... Але тоді варто було одразу написати заповіт, а потім швидко і безболісно накласти на себе руки. Тому що кати у князя відмінні і свою справу знають добре.

І хоча свою частину договору вони виконали і могли більше не тривожитися за свою шкуру, веселіше від цього все одно не стало.

Тишу порушив тупіт ніг за дверима, двері відчинилися, і в кімнату вбіг воїн зі відзнакою десятника на плащі. Його обличчя було розбите в кров, ліва рука висіла батогом.

 - Сеньйоре комендант...

 - Якого дідька, Хосе? - дон Ефенго розлючено підвівся з лави. - Ти хіба не бачиш, що ми з сеньйором бургомістром розмовляємо? - Він осікся, побачивши кров. - Що сталося?

 - Бунт... у в'язниці, - важко дихаючи, промовив десятник. - Бранці... втекли. Перебили охорону... захопили арсенал... вирвалися до міста.

 - Що за нісенітниця, як вони вибралися з камер?

 - Я... не знаю... сеньйор комендант... на околиці йде бій...

 - Чортівня... Енріке! - ад'ютант командира гарнізону з'явився у дверях. - Скачи в казарму, підіймай гарнізон по тривозі. Мені потрібен мій кінь та обладунки. І відправ когось за капітаном Елькантіаром і його воїнами... - товстун обернувся і прихопив зі столу свою люльку. - Заварив вухатий халепу - нехай тепер сам і розплутує.

* * *

Самотній вершник стрімголов мчав по старій приміській дорозі, що вела до узмор'я. Троє вартових переслідували його.

 - Стріляй, Хорхе! Стріляй, втече!

 - Не втече, там урвище! Не відставай, братове!

 - Стій, Везунчик! Все одно наздоженемо!

Але втікач і не думав зупинятися. Вилетівши на берег, що круто обривався, він лише сильніше пришпорив коня. Бідолашна тварина, почувши недобре, в останній момент спробувала була всупереч волі наїзника зупинитися, але було пізно. Кінь і вершник зникли в киплячому прибої.

Вартові спішились і підійшли до краю урвища.

 - Стрибнув... Ото шалений!

 - Спустимося, пошукаємо?

 – А чого там шукати? Там одне каміння внизу. І мілина до того ж. Вбився він... Поїхали назад.

* * *

Спочатку піратів, що вирвалися на волю, супроводжував успіх. В'язнична варта, що не чекала удару в спину, не змогла вчинити серйозного спротиву, і морякам легко вдалося прорватися на міські вулиці. Тут слід було б рорватися в порт, перебити призову команду “Жюстіни” і вийти у відкрите море, доки не піднявся по тривозі гарнізон, але...

Хитросплетіння нічних вуличок та провулків зіграли злий жарт з людьми, що провели півжиття в морі – вони банально заплуталися. До того ж за відсутності Везунчика, який мов у воду канув, натовп головорізів став некерованим - Бросху, щоб забезпечити виконання своїх наказів, доводилося роздавати мати і запотиличники направой  наліво. Деякі з матросів, плюнувши на план порятунку, просто кинулися грабувати навколишні будинки, відкривати і потрошити замкнені скрині і лапати баб.

Тому далеко піти піратам не вдалося - наспілий загін міської варти і оклигавші залишки тюремної охорони, що кинулися в погоню, змусили їх прийняти бій і в результаті загнали у вузький провулок, що закінчувався глухим кутом.

На цьому успіхи вартових скінчилися. Загнані в кут пірати билися на межі можливостей і щоразу пускали кров погано навченим і недосвідченим провінційним воякам. Раз у раз правоохоронці йшли в атаку - і щоразу відкочувалися назад, залишаючи на бруківці закривавлені трупи братів по зброї. Нечисленні гарнізонні арбалетники нічим не могли допомогти товаришам - у тюремному арсеналі знайшлися кілька ростових щитів, арбалети і гарний запас стріл, а корабельні стрільці, що звикли бити ворога в шторм та хитавицю з борту човна, на суші почували себе як риба.

У провулку було ясно, наче вдень - хтось кинув смолоскип на дах торгової ятки і підпалив її. Ніч сповнилася звуками бою, стогонами помираючих та криками піратів, що дурними голосами волали пісні та витончені побажання смерті своїм ворогам. Жителі навколишніх будинків замкнули двері, зачинили віконниці і тремтіли від жаху. Давно не знали вулиці Порт-Хоера справжньої війни...

 - Не дрейф, вовченята! - Бросх, розмахуючи двома закривавленими шаблями, заввиграшки перекривав шум битви своїм могутнім басом. - Вони вже майже видихнулись! Зараз дамо їм чосу, прорвемося в порт - і шукай вітра в полі!

 - Розійдись! - у світлі смолоскипів за спинами вартових з'явився загін бійців у зелених мундирах. - Дай дорогу! - Вперед виступила висока постать у формі малинового кольору. - Лучники, шикуйся в дві шеренги! Готуйсь!

Заскрипіли натягнуті тятиви.

 - Щити, сучі діти! Щити! - пораненим ведмедем заревів Бросх і, подаючи товаришам приклад, підняв з бруківки щит, шпурнувши на землю один з клинків. - Стіну став, щоб жодна стріла не пролетіла!