Очерет - Слуга Морського Лорда, Очерет

Він не договорив - похитнувся, захрипів, забулькав кров'ю, схопившись за стилет, що встромився збоку в шию, обернувся - в його очах боролися вираз невіри в те, що сталося, і ненависть до зрадника.

 - С-с-сученя...

 - Сила буде МОЄЮ, Ендрю! - голос хлопця тремтів і охрип від хвилювання. - Тобі слід було краще пильнувати ключі від скриньки. Я прочитав манускрипт... Адже ти хотів принести мене в жертву, так? Хоча, може, й не мене... Але це вже не важливо, адже, крім нас з тобою, нікого більше не залишилося. Ти прорахувався! Я не такий дурень, яким міг би здатися тобі!

Моряк на ім'я Ендрю не став більше нічого говорити - він звик спочатку діяти, а потім уже балакати мовою. Вихоплюючи з піхов кортик, він одночасно лівою рукою спробував вирвати стилет із рани... Але раптом оступився (без видимих ​​причин, на рівному місці) і завалився назад, просто на вівтар, зрошуючи його своєю кров'ю. Руни на поверхні каменя спалахнули червоним, і багатовікова тиша храму була знову потривожена - цього разу хрипким утробним криком, схожим на звіряче виття. Хлопчик здригнувся, мимоволі зробивши крок назад - проте не кинувся бігти без оглядки, як вчинили б багато хто на його місці, а опустився на коліна і спішно забурмотів:

 - О Лорд Морів, Командор Мертвої Ескадри та Господар Чудовиськ! О Народжений Сонцем, що опустився в Океан, у мить Сонцезахідного Злиття! Прийми цю криваву жертву, зійди до свого вірного слуги Тамгара і зволь вислухати його скромне прохання...

 - Чудово, маленький смертний, - голос, що долунав з боку одягненої в капелюх статуї, супроводжувався скупим плесканням в долоні. - Трохи більше пафосу в голос, вираз обличчя понесамовитіше, спину вище - і будь-яка бродяча трупа з радістю прийме тебе в свої обійми. Підмостки чекають на тебе, герою!

Людина, що сиділа біля підніжжя статуї, була, подібно до неї, одягнена в крислатий капелюх, але замість одягу простого моряка на ньому красувалися високі чоботи, штани з лампасами і розірваний адміральський мундир часів Острівних Деспотів, що все ще зберіг залишки колишньої розкоші. Звісивши ноги з постаменту, він ритмічно бовтав ними в повітрі.

 – Ти хто такий? - Тамгар підвівся, здивовано дивлячись на незнайомця, потім перевів погляд на статую, знову на незнайомця, знову на статую... - Владико! - він знову бухнувся навколішки і зігнувся в поклоні.

 - Перестань збирати з підлоги пилюку, - чоловік у мундирі зістрибнув з постаменту, обтрусив штани і неквапом попрямував до вівтаря. - Це, знаєш, невдячна справа - її тут за три тисячі років чимало скупчилося. І ось ще: я, звичайно, скучив за новими шанувальниками і вдячний тобі та твоїм друзям за те, що ви так славно розважили мене... але чи не можна без церемоній? Я, відверто кажучи, втомився від них ще за ТИХ часів.

 - Пробач свого негідного слугу, о Сонценароджений! - хлопчисько розігнувся, але з колін вставати не поспішав. - Я не хотів...

 - Я ж попросив - без церемоній, - скривився володар драного мундира. - І не називай мене Сонценародженим. Всупереч усяким міфам, я зовсім не син Хорса і Фетіди. Інцест, він цейво... не вітається. Навіть серед богів. Коротше, кажи, що тобі потрібно... адже ти не просто так прийшов сюди, вірно?

Тамгар нарешті став на ноги, але знову заговорити не наважувався, переступаючи з ноги на ногу і кусаючи губи.

 - Ну чого ти хочеш? Сили? Довгого життя? Може, тобі потрібна божественна зброя? А може, - незнайомець криво посміхнувся, - тобі приглянулась одна з дочок Старого Рибалки? Я тебе розумію... Сирени - пристрасні та невтомні коханки, тут ваші людські казки якраз не брешуть. Ось тільки різниця в середовищі ставить між вами непереборну перешкоду. Але я можу зробити тебе...

 - Ні, Морський Лорде, - перервав його підліток, що нарешті зібрався з духом. – Я уважно читав старі манускрипти. Я знаю, за що тебе найбільше шанували наші предки... Ти можеш дарувати успіх. Надзвичайне, небувале везіння...

 - Ось воно, значить, як, - хмикнув Морський Лорд. - Ну що ж... А, кракен його дери! - він клацанням пальців збив з мундира крихітного рачка, що вибрався з дірки на рукаві. - Лізуть і лізуть... Отож. Я вже сказав тобі, що втомився від церемоній, тому й сам обійдусь без гучних та непотрібних слів. Те, чого ти просиш – в моїх силах. Але я все ж таки зобов'язаний запитати тебе... Чи відома тобі ціна?

* * *

Жак де Флері, торговець прянощами, стояв біля борту своєї галери, вчепившись у нього обома руками, і з ненавистю дивився на вітрильник, що наближався. Всі запевнення капітана в тому, що піратів у цих водах не може бути, летіли до диявола під хвіст. Тримачтовик під чорним з двома схрещеними мечами прапором з'явився раптово, виринувши, мов чортеня з табакерки, з-за зарослого пальмами острівця, і тепер стрімко наганяв свою здобич. Вже можна було розглянути статую на носі, що зображала жінку у фрівольно розчахнутій нічній сорочці.

Веслярі вибивалися з сил, але не могли достатньо розігнати через край завантаженому кораблю. А про те, щоб викинути частину вантажу за борт, ніхто, ясна річ, і не подумав.

Пролунав свист, у борт галери встромився випущений з балісти спис і весело забрязкотів.

 - Гей, на галері! - долинув з піратського корабля гучний голос. - Суши весла, приймай гостей! Боляче не образимо!

* * *

Тамгар Везунчик не поспішаючи, рахуючи черевиками скрипучі сходи, зійшов на місток. Причиною його неквапливості був аж ніяк не вік - моряк, що розміняв четвертий десяток літ життя, міг дати фору будь-якому зі своїх у лазінні по щоглах, а в абордажних сутичках нікому не поступався правом бути на вістрі атаки. Але то в бою. А в мирний час не личить капітанові скакати по кораблю, наче сайгак. Навіть якщо його команда після цього менше поважати не стане.