Дмитро Михайлович Кешеля - Дай сили заплакати. Роман-видіння

— Запам’ятай, сину, те, що Творець дарує, він ніколи не відбирає. Люди самі гублять або позбавляються.

— І так само зі снами?

— Так. Люди продали свої божественні сни. Вони обміняли їх на гроші. З тої миті, як людина придумала гроші і захотіла себе обезсмертити земними багатствами, вона втратила сни провидіння і пізнання. Вона перестала літати. Людей у снах переслідують жахи, вони бояться втратити багатства, владу, славу, їх мучать скоєні злочини, борги, страхи перед смертю і невідомістю.

— А ви можете мені подарувати один зі снів? — несподівано попросив я.

— З великою радістю, — аж звелася бабуся-хризантема. — Вибирай, який тобі подобається?

Я нахилився і вибрав сон-хмаринку у формі серця.

— Можна? — запитав.

— Який молодець. Ти вибрав найщасливіший сон! — задоволено мовила бабуся. — У ньому до тебе прийде велике провидіння! І ти зустрінешся з коханням.

— І що робити з цим сном?

— Помаленьку, невеличкими шматочками з’їж його, — порадила щиро.

Я торкнувся вустами і відщипнув крихітку хмаринки. Сон на смак справді нагадував чи то цукрову вату, чи то морозиво і пахнув свіжою малиною. Шматочок за шматочком поволі проковтнув дарунок бабусі-хризантеми. Я стояв і чекав чогось неймовірного. Проте нічого дивного не сталося… Тільки ось по всьому тілу м’якою хвилею прокотилося солодке тепло, і все моє єство зсередини осяялося музикою ніжних голосів. У мене з’явилося таке почуття, ніби я лежу в лоні матері, над головою, наче сонце, сяє материнське серце і всього мене зігріває безмежною любов’ю.

— Ти, напевне, чекав якогось дива? — спитала бабуся-хризантема.

— Я трохи переживав, чи не станеться чогось зі мною, — зізнався щиро.

— Усе буде прекрасно. Ковтнувши хмаринку, ти тепер тільки посіяв сон. Він буде ще довго в тобі дозрівати, доки одного разу ти його не побачиш. І тоді все твоє життя зміниться і набуде великого смислу.

— Красно дякую, бабко, — я опустив у поклоні голову.

— Ну що ти, юначе. Навпаки — я тобі дуже вдячна за те, що звернув увагу на мої сни, — зраділа бабуся-хризантема. — Сотні літ тут сиджу, щодень повз мене проходять тисячі, і нікого вже не цікавлять сни. Ось сам подивись…

Я озирнувся і з подивом помітив, як через площу, понуривши скорботно голови, одна за одною тягнулися вервечкою постаті. Навшпиньки, щось упівголоса бубнячи під ніс, напівпрозорі люди прямували до будови, що нагадувала храм. При вході, між колонами, стояла літня жінка, одягнута у вицвілу бідну одежу з покривалом на голові.

У кожного, хто наближався до неї, щось запитувала. Отримавши відповідь, піднімала правицю і показувала на двері будівлі.

— Хто вони, ці, що йдуть туди? — запитав я.

— Це ті, яких нагло відірвано від турбот земних… їм через це дуже боляче. І йдуть у храм Плачів.

— А хто та бідна жінка, що стоїть при вході?

Бабуся-хризантема мовби й не почула мого голосу.

Вкотре окропила водою сни, а потім оглянулась і помовчала. Далі поманила пальцем, нахилилася до мене і пошепки сказала:

— Ти, певне, недавно тут і не знаєш? Та жінка на сходах храму — Вічна Вдовиця.

— Але я все одно не знаю, хто вона — Вічна Вдовиця, — розгублено відповів.

— Після останніх відвідин храму Єрусалимського Христос вийшов на східці і побачив, як народ приносив сюди пожертви, — почала неквапливо вести мову старенька. — Багаті фарисеї кидали у скриньки великі суми грошей, золоті речі, прикраси, дорогі коштовності. Вони ж бо пишалися цим, знали, що їх хвалитимуть і точно зароблять місце у Царстві Небесному. Аж тут сором’язливо підійшла до жертовної скрині бідна вдовиця і кинула дві лепти — найдрібніші на той час монети. Жертвуючи цими мізерними копійками, вона залишалася без шматка хліба. Проте вдовиця, ні хвилини не вагаючись, віддала з любов’ю пожертву Богу.

Христос спостерігав цю картину, покликав своїх апостолів і сказав їм: «По правді кажу вам: ця бідна вдова пожертвувала більше за всіх! Бо всі клали дари від надміру багатства свого, а вона від бідності своєї поклала все, не залишивши собі на прожиток».

І сказав тоді Ісус ще таке: «Скоріше верблюд через вушко голки пролізе, аніж жадібний багач у Царство Небесне потрапить», — закінчила свою розповідь бабуся.

Старенька була вельми задоволена своєю розповіддю. Вона виглядала так урочисто, наче виконала врешті-решт високу місію, покладену на неї кимось дуже великим і шанованим.

— І давно Вічна Вдовиця стоїть при вході?

— Після відходу від земного життя Спаситель радо прийняв бідну жінку, нарік її Вічною Вдовицею і довірив утішати знедолених перед входом у храм Плачів.

— Цікаво, а що вона говорить цим страждальцям?

— Для кожного в неї свої слова втіхи. За тисячі літ Вічна Вдовиця ще не повторилася і не сказала двічі одне і те саме двом страдникам, — мовила бабуся, а потім різко підвела голову: — Ти, я бачу, теж хочеш туди?

Я не насмілився відповісти.

— Ти б ніколи не потрапив туди, бо ти ще не відірваний від життя, — мовила бабуся-хризантема. — В тобі вирують земні пристрасті! Але в тобі живе і божественний сон, який я подарувала. І він, цей сон божественний, дає тобі право побувати тут усюди. Ти йди, а я вже і сама трохи спочину, і сни вкладу спати.

І бабуся-хризантема, подібно до тітки Памороки, притьмом зникла зі своїми весняними, літніми, осінніми і квітучими снами.

Залишившись серед площі один, я попрямував до храму. Намагаючись бути ввічливим, спробував стати в чергу позаду тих, хто з опущеними головами брів до Вічної Вдовиці. Проте хоча люди були і безтілесними, якась сила миттю відштовхнула мене вбік. Я спробував ще раз. І знову з подвоєною силою відлетів. Тоді, прилаштувавшись обіч якоїсь жінки, теж опустив голову і потягнувся за вервечкою. Коли підійшла черга, жінка раптом зупинилась, схопила мене за руку, потягнула і поставила перед собою. Невдоволений гул потік через площу. Але Вічна Вдовиця вже нахилилась до мене і промовила: «Іди тільки вперед, без страху і з великою вірою! І ти обов’язково знайдеш дорогу…».

Я не встиг побачити ані обличчя, ані очей Вічної Вдовиці. Я почув тільки її слова. Ні, не почув, слова Вічної Вдовиці торкнулись мене, наче пухнасті бруньки на гілці, освяченій у храмі на Вербну неділю.

Повільно увійшов у храм. Він був зовсім маленьким. Посередині невисоку стелю підпирали круглі колони. Вони променилися фіолетово-голубим світлом. Від кожної з них віяло свіжістю, подібною до тієї, яка охоплює нас після літньої грози. Але найцікавіше — стіни. Вони були викладені величезними пластинами дзеркал і постійно… сміялися. Вони сміялися якимось тихим, печальним і безнадійним сміхом. Люди заходили