Дмитро Михайлович Кешеля - Дай сили заплакати. Роман-видіння

— Нам треба туди, — повела рукою на південь.

У глибокій далині ледь-ледь виднілися якісь геометричні фігури.

— Боже, то так далеко, — вигукнув я.

— То зовсім близько, — заперечила тітка. — Ти тільки побажай, що маєш там бути.

Ледве про це подумав, як обоє опинилися перед трьома величними арками. На кожній з них золотою старовинною в’яззю були сплетені написи, які я ніяк не міг прочитати.

— Перед нами три дороги, — мовила Паморока. — Ліворуч — учора, праворуч — завтра, посередині…

— Вічність? — вигукнув я.

— Ні! Не вічність… Це стан, про який ті, що живуть на землі, не відають… У перших людей його називали імверсіда, а простіше, ти бачиш і сприймаєш світ на рівні душі, на рівні духовного досвіду не стільки теперішнього, як попередніх життів. Давай, нам треба встигнути.

І ми увійшли у середню браму. Коли проходили через неї, Паморока, ніби між іншим, кинула:

— Ми прийшли сюди разом, але ти повернешся вже сам. Дорога назад закладена у тобі, і все буде гаразд, якщо зумієш її знайти у своєму серці.

Тоді я не звернув уваги на слова тітки, бо новий світ, який мені відкрився, щойно ми пройшли через браму, знову заворожив.

На численних пагорбах розкинулося дивовижне поселення. Перед моїм зором відкрилося місто-держава.

На квітучих пагорбах і площах велично знімалися дивовижної форми будівлі. Одні схожі на велетенські морські мушлі, інші — яйцеподібної форми, окремі споруди нагадували квадрати, піраміди, а також форми різних плодів, квітів, дерев. Майже всі вони були зведені з якогось червоного матеріалу, схожого на мармур, який світився ізсередини. І тепер я збагнув, чому навкруги так світло. Тут не було ні сонця, ні місяця, ні зірок — безмежні простори осявали будівлі. Вони випромінювали м’яке, рожево-червонувате, ніжне і заспокійливе сяйво. Одні споруди з’єднувалися широкими вулицями, деякі з них — каналами, наповненими майже по вінця чи то водою, чи то рідиною, схожою на розплавлене золото.

— Тут ми і попрощаємось, — якось сумовито сказала Паморока. — Я мушу повертатися, у мене своя тяжка місія.

— Яка?

— Хіба ти не зрозумів? — Паморока простягнула долоню, з неї випурхнув промінь-скальпель і заграв між її пальцями сліпучим світлом.

— Усім, хто потрапляє сюди, я відкриваю очі на інший світ.

— А ті барвисті птахи і кольорові вівці?

— Чотири птахи — пори року, а дванадцять овець — дванадцять місяців. Я мушу їх тимчасово стерегти, доки не з’явиться їх істинний господар. Тому я маю терміново вернутися.

— Но, а як мені? — запитав її.

— Далі ти підеш один. У кожної людини в житті — своя правда. І знайти її вона мусить тільки сама. А дорога повернення — у твоєму серці. Головне — пізнати і відчути її.

— А якщо не зумію?

Паморока знічено розвела руками і співчутливо відповіла:

— Тоді залишишся. Тисячі людей щодня безслідно зникають із Землі. І тільки одиниці знаходяться, тобто повертаються знову.

3

На цих словах Паморока вмить щезла. Як не дивно, зникнення Памороки мене зовсім не збентежило. Навпаки, чи то від м’якого рожево-заспокійливого сяйва, що випромінювали фантастичні будівлі, чи від тиші й дивовижної гармонії навколишнього світу, мені було невимовно хороше. І я, повільно йдучи, почав придивлятися навколо.

Тут не було, як на Землі, ні неба, ні горизонтів, ні космічних світил — навколо простяглося безмежжя, яке осягав не очима, а внутрішнім зором. Подібно сприймав і мешканців, які населяли цей світ. У всякому разі, я бачив і перед собою, і довкола людей. Кожен із них втілював у собі ніби і людину, і тварину, і рослину, і навіть річку, озеро, гору, поля, пустелі… Навколо мене проходили жінки-птахи, дівчата-дерева, чоловіки з очима пустелі. І ніхто не звернув на мене уваги. Здавалося, ці істоти сприймають мене за свого, я є воістину часткою них і їхньої світобудови. Та найголовніше — я бачив цих людей зримо, і водночас вони були якісь безтілесні, наче фантоми. Одні, жваво спілкуючись, ходили нормально, як ми, сущі на землі. Інші, перемовившись, миттєво зникали, а натомість з’являлися нові жителі загадкового світу.

Переді мною розкрилося щось схоже на міську площу, і я раптом побачив посередині дуже земну і по-сільському доброзичливу бабусю. Старенька була вражаюче подібна на осінню хризантему. Вона сиділа на стільчику перед масивною скринею, наповненою білими хмаринами, нанизаними на довгі палички. Хмаринки скидалися на цукрову вату і мали форми серця, листочка дерева, розквітлих півоній, глечиків, птахів. Бабуся-хризантема час од часу зачерпувала із глиняного горщика воду і постійно їх освіжала. Я обережно підійшов до неї і несміливо запитав:

— Скажіть, будьте добрі, бабко, що це за хмарки?

— Це, мій хлопчику, сни, — з любов’ю провела рукою над хмаринками. — Я пропоную їх на всі випадки; у мене є осінні, весняні, зимові і літні сни… Є квіткові, пісенні, дитячі, пахучі, солодкі. Є сни юних дів, великих володарів. Маю також сни злодіїв, засуджених до страти, зраджених коханих, а також сни великих пророків… І всі сни дуже свіжі. Ти ж бачиш, я весь час їх окропляю водою. Запам’ятай: мої сни живі.

— А хіба сни продають?

— Ні, ні, дитино, живі сни тільки дарують.

— А людям які сняться сни?

Бабуся обережно оглянулася, потім нахилилася до мене і суворо прошепотіла:

— Людям сняться не сни, а гріхи.

Тут же випросталася і з любов’ю почала далі пестити свої сни. Помітивши моє зніяковіння і розгубленість, бабуся-хризантема продовжила.

— У давні-предавні часи людям сни були даровані як дорога до безсмертя… Сни для них були джерелами знань і пізнання. У них люди зустрічалися з далекими предками, і ті передавали свій досвід, спілкувалися з Творцем, і він учив мудрості. У снах люди здійснювали неймовірно далекі подорожі від зірок до зірок і там теж збагачувались великими знаннями. Мало-помалу через сни люди досягали такої гармонії й витонченості, що майже наблизилися до Істини. А пізнання Істини — це Безсмертя.

Бабуся зачерпнула з відра пригоршню води і освіжила у скрині хмарки-сни.

— Але тепер людям теж сняться і не такі вже й страшні сни, — заперечив я.

— Так, маєш правду, — згодилася бабуся. — Але це тільки відлуння первісних снів. Вони приходять тільки до немовлят і дітей. Це кольорові сни і видіння колишніх польотів людини. Дітям це дуже подобається, вони ще нічого не розуміють, однак трапляється, що дуже-дуже рідко кольорові сни приходять до дорослих. Так само нечасто люди літають у снах. Вони прокидаються вранці, їм стає дуже печально, вони плачуть. Це плачі за давніми снами і втраченими світами…

— Я не розумію,