Дмитро Михайлович Кешеля - Дай сили заплакати. Роман-видіння

у храм, падали на коліна і починали плакати за недобудованими віллами і палацами; за втраченими коханками; за великими грошима, які надаремне розтратили; за недовлаштованими на високі посади дітьми, а особливо — за втраченими владою і славою…

Люди не переставали заламувати руки, голосити і гірко плакати. А дзеркальні стіни храму Планів так само продовжували сміятися.

Ще перед тим як підійти до Вічної Вдовиці, я зауважив, що людський потік запливав у храм, проте звідти ніхто не повертався. Мені подумалось: очевидно, страдники, виплакавшись, покидали його з іншого виходу. Проте стіни з усіх боків були наглухо закриті. І тут я помітив: присутні, висповідавши свої болі, поволі підходять до найбільшого дзеркала. Наблизившись до нього впритул, увіходять у стіну і зникають у задзеркаллі. Я і собі спробував підійти до стіни, але посеред храму натрапив на невидимий бар’єр і відчув сильний опір. Мене повернуло, а далі якась сила почала виштовхувати з приміщення, і я знову опинився на східцях храму біля Вічної Вдовиці.

— Скорботна Вдовице, чому люди так страждають, а стіни храму Планів сміються? — запитав бідну жінку.

Вона, слідкуючи за чергою і не повертаючись до мене, тихо промовила:

— Бо люди плачуть за марнотами земними. А вони нічого не варті, крім печального сміху.

— І так завжди?

— Ні, одного разу стіни храму теж заплакали. Це сталося тоді, коли Діва Марія прийшла сюди оплакувати смерть сина свого Ісуса Христа. Тоді вперше, відколи світ світом, разом із скорботною Марією плакав і храм Планів.

Вічна Вдовиця щільніше напнула на голову покривало, і я зрозумів — розмови у нас більше не вийде.

4

Спустившись зі східців, я попрямував через площу до ріки, що омивала храм. І раптом на тому місці, де бабуся-хризантема нещодавно стерегла скриню зі снами, побачив чоловіка похилого віку.

Він сидів у кінці черги, що пливла до храму, на грубо обтесаному великому камені, подібно до роденівсько-го мислителя, підпер підборіддя долонею, і його поглинула велика печаль. Тут не існувало простору, і кожна річ, яка лежала на віддалі мільйонів кілометрів, так само бачилася близько, як і та, що лежала за кілька кроків. Тому, хоч чоловік і сидів на протилежному кінці площі, я розгледів його рясні зморшки на втомленому обличчі і зболені та сумні очі. Було в тому чоловікові щось до щему рідне і знайоме мені. Мав таке відчуття, що людина на камені — це я. І мене всього нестримно потягнуло до опечаленого чоловіка. Однак тут, як і напередодні у храмі, мене зупинила невидима стіна.

Я безпорадно озирнувся. Неподалік, на березі ріки, побачив старця і підійшов до нього. Дід був дуже схожий на одного з апостолів. З таким же аскетичним, але одухотвореним лицем, довгим, до плечей, волоссям, сивими, як полин, очима і ранковою зорею на чолі.

Дід простягнув перед собою правицю з довгими, наче виточеними з мармуру білими пальцями і щось шептав. А відтак пальцями лівої руки обережно, наче струни, перебирав пальці правиці. Тільки-но рука торкалася руки, пальці один за одним видавали довгі і протяжні звуки, схожі на пісні океанських китів. На привітання дід не відповів, але підняв голову, довго роздивлявся мене полиновими очима, а потім здивовано сказав:

— О, та ти, чоловіче, бачу, щасливий.

— Звідки ви взяли це? — запитав я.

— Ти ж володар дуже щасливого сну, божественного сну, — підкреслив дід-апостол. — Настане час, і ти все зрозумієш…

Мені кортіло дізнатись, що ж то за сон, подарований бабусею-хризантемою? Коли настане пора його народження і якими пророцтвами він осяє мене? Але натомість чомусь запитав:

— А що ви, діду, тут робите?

— Я народжую пісні, які будять спогади і совість, — відповів дід.

— Це, очевидно, дуже важливо, — сказав я. — Тому не хотів вам заважати. Тільки ось скажіть, чи, може, ви знаєте, хто той чоловік, що сидить самотній на камені, там на площі, в кінці черги.

Дід, не озираючись, зітхнув і сказав:

— Я би тобі не радив цікавитись тим чоловіком…

— Але ж він мені дуже близький, рідний, він наче я сам, — емоційно почав показувати у бік самотнього чоловіка.

— Він тобі рідний, зовсім свій, бо то ти і є, — мовив тихо дід.

— Ви жартуєте, такого не може бути!

— Тут можливо все. І навіть те, що людина існує у багатовимірних формах.

— Але яким чином це я?

— Там ти в далекому майбутньому.

Я з глибоким жалем дивився на чоловіка — застиглого, незримого, по-земному беззахисного й одинокого.

— Якби і була змога підійти до того покинутого усіма, — продовжував дід, — я б тобі ніколи не радив.

— Але чому?

— Якщо тобі той одинокий чоловік розкаже про все, що сталося, ти втратиш усякий смисл життя. А його краса — в жорстокій невідомості і непізнаності.

Починало сутеніти. Вгорі, на всіх просторах, одна за одною з’являлися гігантські куполоподібні сфери. Вони поволі займалися різнокольоровими вогнями. Яскравіше засвітилися стіни й дахи будівель. Місцеві мешканці теж один за одним починали сяяти. Всі — різними кольорами. За якусь мить навкруги літали, йшли, бігли або, зовсім не поспішаючи, прогулювалися тисячі голубих, зелених, синіх, жовтих людиноподібних істот.

— Чому вони такі різні? — запитав старезного апостола.

— Все залежить від їхнього стану і досвіду, — ухильно відповів старець.

Я притьмом глянув на площу.

А ось люди, що вервечкою тягнулись до храму Планів, чомусь зовсім не змінилися — вони були такі ж сірі, невиразні і набурмосені. Тільки Вічна Вдовиця на весь зріст сяяла яскраво при вході у храм, розсіваючи навкруги тепле проміння. Я тут же поглядом почав шукати сумного чоловіка. Він так само, підперши підборіддя, сидів мовчки на брилі. Складалося враження, що цей величезний камінь — доля печального чоловіка. Він тяжко ніс її впродовж життя, а тепер притягнув сюди, скинув із плечей, і вже не доля тяжкою ношею сидить на ньому, а він на власній долі. І не відає бідака — що ж чинити з тою судьбою?

Сидів сумний чоловік — рідний, до болю знайомий і близький мені — на великому камені. Від тих, хто стояв біля нього в черзі, він таки справді чимось відрізнявся. Він не яскраво сяяв, не гучно світився, а, наче останній лист на осінньому дереві, ледь-ледь блимав бідненьким золотистим вогником серед вселенських сутінків.

— Невже мені не можна навіть підійти до нього? — запитав старця-апостола з останньою надією.

— Ти, як володар божественного сну, маєш право заглянути в майбутнє. Але підходити до нього, до того чоловіка, послухай мене ще раз, тобі не треба, — сказав мудрець, добуваючи із своїх пальців звуки,