Дмитро Михайлович Кешеля - Дай сили заплакати. Роман-видіння

І в мені знову щось тяжко защеміло. Мені захотілося повернутися на наш бідний, але найдорожчий у світі присілок Небесі. Але як? Поки що ні навкруги, ні у своєму серці я не бачив і не відчував дороги назад.

— Я вже сказав тобі, що, як господар пророчого сну, ти маєш право заглянути і в майбутнє, — продовжив старий апостол. — Ходімо, я ледь відкрию тобі те, що ти хочеш побачити набагато більше, аніж себе старого в майбутньому…

Ми піднялися і пішли берегом. Хоч темрява згущувалась, але все було осяяне благодатно-заспокійливим світлом. Ми йшли по насипу, і кущі, відчувши наші кроки, один за одним спалахували, освітлюючи шлях. Як тільки ми їх минали, вони згасали, а попереду загорялися нові.

5

Старець ішов попереду, час од часу зупинявся, придивляючись і прислухаючись до ріки. Вода в ній, освітлена тисячами вогнів, а особливо сяючими куполоподібними сферами, насправді нагадувала розтоплений метал, схожий на золото. Хоча ні… Ця ріка не текла, а рухалась. Вона була живою і дихала, переплітаючи у собі сотні тисяч дзвінких, глухих голосів і звуків. І тут я збагнув. Радше, розуміння цього прийшло до мене від мого поводиря: ріка, яка тече повз нас, — це не ріка вод Господніх, а ріка мов людських. Ми прошкували із мудрецем берегом, а повз нас рікою текли мови — мови мертві й ще не народжені, мови давні й сучасні, мови великих народів і малочисельних етносів, мови шановані й мови скривджені, мови незаслужено возвеличені й мови незаслужено принижені…

— Ти правильно зрозумів, — сказав старець, кивнувши на ріку. — Мова кожного народу — це його дух, дарований Господом. І зневаження будь-якої мови — це приниження Творця!

Слухаючи його, я весь час спостерігав, як обома берегами рухалися мешканці цього дивного світу. Вони мирно спілкувалися, дуже ввічливо дискутували, раптово зникали, а натомість з’являлись нові. Кожна група мешканців трималася свого берега. Ті, що йшли лівим боком, жодного разу не глянули і не перегукнулися з тими, хто прошкував правим. Мешканці навіть різнилися між собою. Лівобережні були нижчого зросту, менш виразні, сіруваті та якісь відлюдкуваті. Правобережні кидалися у вічі високим зростом, міцною статурою, набагато яскравішим сяянням, довгим золотистим волоссям, легкістю ходи і приязнішим ставленням одне до одного. І тут я зауважив, що обличчя, які траплялися на лівому березі, вже десь зустрічав, вони були мені знайомі, але я ніяк не міг їх пригадати.

А ось правобережних ніколи не бачив, і вони не будили жодних спогадів чи асоціацій. Дивом відчув, що я цих красивих і осяйних людей час од часу буду зустрічати в майбутньому земному житті. Одне за одним вони раптово з’являтимуться то в натовпі, то на якихось велелюдних святах і дійствах. Це будуть неймовірної краси молоді чоловіки і такі ж юні жінки… Адже часто трапляється, коли ми зустрічаємось віч-на-віч серед дороги, на міському тротуарі. І перед тим як розминутись, миттєво застигаємо, довго придивляємось одне до одного і, не зронивши ні слова, розходимося, болісно намагаючись щось дуже важливе пригадати…

— Тут ми розпрощаємось, — сказав втомлено старець, коли вийшли на широку галявину, біля якої ріка різко повертала вправо і зникала чи то в печері, чи у глибокому тунелі. — Тобі потрібно он туди, — старець показав посохом на північ.

Там, під сяючими куполами, застиглими хвилями блакитніли гори. Одна з них вирізнялася зрізаним верхом, що нагадувало широке плато.

— Це далеко? — запитав я.

— Тут далекого нічого не буває, — знов повчально сказав старець. — Наскільки в тебе швидка думка, настільки скоро там і будеш.

— Я вам дуже вдячний, — вклонився я. — Мені вас, напевне, не вистачатиме. І просто не знаю, як там повестися.

— Я ж тобі казав, що ти — володар божественного сну. І доки він, доки пророцтво у тобі, ніхто зла супроти тебе не вчинить.

Старець зник скоріше за свої слова, а я, подумавши, де маю бути, миттю опинився на вершині гори. Хоча вершиною це важко назвати: краєм гори велетенським колом йшла вузька доріжка, а всередині зяяла до запаморочення глибока яма… Спершу подумалося, що це кратер згаслого вулкана. Але, придивившись пильніше, побачив гігантський амфітеатр, ущент заповнений людьми. На цей раз у мене не виникло відчуття навіяності побаченого — це були реальні люди. Всі молоді і юні: неймовірної краси дівчата й атлетичної статури хлопці. Вони були несхожі між собою ані обличчям, ані кольором шкіри, ані волоссям, ані одягом. Єдине, що всіх єднало, — очі. У кожного вони були ніби виточені з голубого коштовного каменю і вставлені в акуратно розмальовані зіниці. Це були люди з очима сплячих морських риб — жодної іскринки життя, ні краплинки тепла — холодна зосередженість і водночас глибока відчуженість. На дні амфітеатру, розсіваючи навкруги зелені промені, здіймалася ідеальної форми піраміда. Вздовж і поперек неї, чергуючись, весь час пульсували зигзагоподібні, схожі на кардіограму серця лінії.

Збоку від піраміди, тримаючи в руках кришталеву кульку, стояла молоденька дівчина і весь час спостерігала за спалахами імпульсів. Вона разюче відрізнялась від усіх тих, що сиділи в амфітеатрі: і одягом, і рухами, і живим блиском впевнених очей. Але найдивніше — дівчина була до болю мені знайомою і рідною. Тільки-но встиг про це подумати, як вона зникла.

— Так пахне дощ тільки у Розмарії… Він пахне ясмином… І ти пахнеш ясминовим дощем, — пролунав у мені дівочий голос.

Я притьмом озирнувся. Переді мною стояла та сама дівчина, яка щойно зникла із дна амфітеатру.

Переді мною стояла Віоланна.

6

…У глухому закапелку нашого села, на південному схилі Ловачки, ще на початку XIX століття угорський граф Гержені звів двоповерхову будівлю з численними підвалами в череві гори. І нарік маєток «Розмарія».

Будинок був не такий уже і великий, проте вражав своєю витонченою архітектурою. У маєтку пани перебували, як правило, влітку. Але часто проводили тут і різдвяні свята, а весною збиралися на картоплю і сало, печені на виноградній лозі. Літня резиденція Гержені була відомою і тим, що у 1847 році тут, під нашою Ловачкою, гостював у родині графа угорський поет Шандор Петефі.

Петефі прибув у Розмарію після обіду і був у вельми гнітючому настрої після відвідин Мукачівської фортеці. На той час колись славний і могутній замок перетворився на найжахливішу в Європі в’язницю.

Доки прислуга готувала на вулиці вечерю, Петефі усамітнився у віддаленому куточку маєтку і втомлено сів на порослий мохом валун. Дивлячись звідси, з-під Ловачки, на Мукачівську фортецю, яка височіла на