Чеслав Мілош - 12 польських есеїв

у маси за посередництвом роману, театру, фільму й преси. Неважко з’ясувати, як відбувалася мандрівка мотивів і форм з елітарних жанрів, мало зрозумілих ширшому загалу, наприклад, із велемудрих трактатів чи герметичних поезій, до засобів масової інформації. Театр абсурду переніс на сцену те, що віддавна було добре знане читачам поезії. Роман розробляв і робив доступними експерименти, що їх попервах оцінили тільки втаємничені. Суперником роману став фільм, який, оперуючи мовою образів, зміг падати нерідко фантастичної сили почуттям відрази та відчуженості й, розвиваючи теми, перейняті у філософів, розвивав заразом і їхні гнівні напади на (погане) буття, відокремлене, як, наприклад, у Фелліні й Антоніоні, від (доброї) людської сутності. Коли б інопланетянин намірився оцінити Західну Європу на підставі її власних розповідей про себе, то вирішив би, ймовірно, що там наближається революція і що принаймні у черговому взаємознищенні одне одного мешканці тієї частини землі знайдуть певне полегшення. Насправді ж усе було навпаки: позірне отруєння перетворювалося на чинник заможної стабілізації.

Америка відділена від Європи лише Атлантичним океаном, що не так і багато. Її технічні уміння в останні десятиліття були спрямовані зокрема на засвоєння європейських ідей; цьому сприяло стрімке розростання вищих навчальних закладів і ще стрімкіше поширення paperbacks – книжок у паперових обкладинках, що їх, як сказав мені якось нью-йоркський видавець, перекидають на складах лопатами, наче вугілля. Це означає, що шістнадцятирічні знайомляться з п’єсами Беккета та Йонеско в шкільному театрі й що незабаром вони натраплять також на Ніцше та Маркса, Шпепґлера й Сартра, Камю й розмаїті антиутопії у дешевих виданнях. Отже, хоч би там що казали про це нечисленні прибічники американської непорочності, для яких із Європи завжди приходило лише зло, міф занепаду і гниття таки досить заразливий. Кажу: міф, бо найімовірніше, спрацювала тут певна цілість аури, тональності, сильнішої, ніж правда чи неправда. Зрештою, важко було б відокремити вклад європейський від американського. Американець за походженням Еліот, що входить нині до шкільних програм по обидва боки змалілого моря, був представником скорботної темної тональності й не становить винятку.

Веселий молодий велетень, який іще дитиною в колисці задушив кентавра, з дедалі прекраснішим майбутнім попереду, – цей портрет Америки є, зрештою, теж міфічним, і, гадаю, ми не зробимо великої помилки, б’ючись об заклад, що країни, описаної Болтом Вітменом у «Листі трави», ніколи насправді не існувало – вона породжена його уявою, як і Бальзаків Париж, місто-праліс із недосяжними нетрями десь усередині. Проте сам захват від руху вперед і неозорого простору відповідав настроям піонерів та колоністів, що знаходили в матеріальному успіху нагороду за свої труди. Саме в Америці ледь не від самого початку, від самісіньких основ, бачимо сон про Аркадію, про гармонійне життя з Природою, про самодостатність окремої людини, котра є щасливою й праведною лише тоді, коли бере від Природи стільки, скільки потребує, за допомогою сокири й рушниці, сторонячись перманентно хворого суспільства та держави. Вітмен багато разів прославив цього Адама. Торо, за словами якого, цивілізовані мешканці Нової Англії терплять свою людську долю зі «спокійним відчаєм», створив щось на кшталт архетипу для американських інтелектуалів, пропагуючи громадянську непокору та втікаючи в хатину з колод над лісовим озером. І я, вихований на європейських гірких та терпких стравах, тепер оточений новими Торо, котрі тим різняться від свого духовного наставника, що «спокійний відчай» мільйонів співгромадян уважають наслідком кібернетичної цивілізації, і, єхидно чекаючи, поки підтвердиться хибність обраного людством напрямку, посилаються то на Ніцше, то на Маркса, а то знову на почерпнуті з біології знання про зародження та вмирання організмів.

Переклад Ігоря Пізнюка

2

Єва Бєньковська

Просвітництво – поміж святим і світським[2]

Час од часу повертаються звинувачення (можна помітити в них певну закономірність, зв’язок з історичним моментом) на адресу Просвітництва – доби, що стільки обіцяла, а відкрила важкий і драматичний шлях людей у невідоме. Чого тільки не було в тих звинуваченнях: Просвітництво нібито відповідальне за революційний Терор і гнилість лібералізму, за комуністичну утопію і виродження капіталізму, за опустіння церков і розмноження релігійних сект, за розрив понадчуттєвих та понадрозумових зв’язків людини з реальністю і за інтронізацію почуттів, що не піддаються контролю, за визволення демона маси (через посередництво аксіоми про рівність) і за приречення на самотність та відокремлення особистості від спільноти, що плекала її. Уже сама кількість і зміст цих звинувачень спонукають задуматися. Вони непослідовні і суперечливі, але вкладаються в цілість. Цією непослідовною й суперечливою цілістю є наше життя, розіп’ята між полюсами історія XIX і XX сторіч, що, мов маятник, переміщується у просторі, визначеному протилежностями.

Чи Просвітництво відповідальне за всі недоліки сучасності, включно з загрозами розгнузданого технологічного розуму? До звинувачень з боку католицької Церкви (що зазнала у цьому процесі суттєвих втрат), а також світських ідеологів ідеального суспільства додається сувора критика філософів. Добре відоме твердження про філософську безплідність Просвітництва, про безпідставну деформацію поняття «філософ» (у Франції того часу воно означало людину, поверхово ознайомлену із сучасним знанням, що в ім’я цього знання нападає на будь-які авторитети). Примітивність емпіризму й раціоналізму, спрямованих на практику, порівнюється з геніальністю спекулятивних систем попереднього сторіччя, таврується інтелектуальна воля сили, що не знає вищого виміру існування. Простір праці думки «просвітників» представляють як випалену землю позитивізму.

До цих нарікань часами приєднуються й поети. Інколи це трапляється серед першого покоління романтиків, свідомих зв’язку з недалеким минулим. Наприклад, Блейк атакує відкриття Ньютона як посягання на уяву (протираємо очі: працю Ньютона, цей найзухваліший твір людської уяви? – тут, очевидно, йдеться про конфлікт двох типів світоглядів, з яких кожен має амбіцію охоплення цілості людського космосу). Мюссе, висуваючи звинувачення на адресу цілої епохи, напише про гидку посмішку Вольтера, що відібрала у нього дитячу невинність. Так і Бодлер не вибачить просвітникам ідеї «прогресу» й невіри у первородний гріх, надзвичайно важливий у «Квітах зла». Гюїсманс також шкодуватиме за чудом, яке холодний розум вирішив вигнати з релігії. Період, який у культурі називають «декадансом», затято полемізував із так званими просвітницькими досягненнями й проголошував повернення до ірраціональності, таємниці, марновірства – голос позбавлений сили, бо замковий камінь, що об’єднував людей і традиції, тріснув саме у XVIII сторіччі. Такі реставраційні проекти залишатимуться оманливими, їм завжди бракуватиме автентичного Грунту. Найдошкульнішу інтерпретацію поширених уявлень про Просвітництво підсунув Флобер, створивши образ провінційного аптекаря, антиклерикала і шанувальника знання, а втім неука й