Чеслав Мілош - 12 польських есеїв

Мабуть, Бердяєв мав рацію, називаючи Толстого злим духом Росії, бо мудрець із Ясної Поляни навчав російську інтелігенцію висувати абсолютні вимоги, а ще прищепив їй відразу до інституцій, ієрархій, поступового поліпшення, зрештою, взагалі до історії як матерії переплетених взаємозалежиостей кращого та гіршого. Але Руссо й Толстой – це лише одна з багатьох відповідей. Романтики вподобали собі середньовіччя, а їхній зреалізований образ органічної патріархальної цивілізації, перейнятої релігійною ревністю всіх, від королів до малих світу цього, повертатався згодом не раз. Інші романтики, звані утопійними соціалістами, відкрили як ліки на всяке зло первісну спільноту, яка не знала приватної власності і яку вони намагалися відродити у своїх фаланстерах.

Молодий Маркс дійшов висновку, що людина не лише не живе так, як повинна, а й що умови, в яких вона опинилася, відчужили її від власної сутності, від своєї людяності, звідси подальший висновок (не зовсім логічний; радше акт віри): мусить десь існувати система умов, котрі забезпечують єдність між сутністю та способом екзистенції; цю систему умов Маркс помістив у минуле, у первісний комунізм, і в майбутнє, у комунізм промисловий. Незважаючи на це, технічний прогрес упродовж дев’ятнадцятого століття не надто переймався планами мрійників і революціонерів, було в ньому щось самочинне, а більш ніж гнівні трактати опинились у затінку всенародно популярної science fiction, найповніше втіленої в оптимістичних романах Жуля Верна. Лише з часом, коли тривожні передчуття з’являються в science fiction, надаючи їй рис антиутопії, можна говорити про випливання на поверхню підземних течій сумніву. На схилі свого довгого життя, завше до цього вірний своїм сцієнтично-гуманістичним візіям, Г. Д. Веллс опублікував розпачливу книжечку «Mind at the end of its tether», y якій визнав, що бачить небагато шансів для того, щоб людство, заплутане у власних винаходах, могло продовжувати своє існування. Його «розум на грані» – це не щось інше, як «Молох на ймення Розум» американського поета Ґінзберґа.

Мабуть, датою інавгурації європейського декадансу був 1886 рік, коли в Парижі вийшов друком часопис «Le Décadent». Автори, навколо нього згуртовані, заявили, що не хочуть творити – хочуть нищити, бо hyper-blasée (перенасичена) цивілізація Заходу конає, і її вже ніщо не порятує. Декадентська квітка, щоправда, тоді тільки-но брунькувалася. Підживлювали її різні соки, передусім, однак, релігійна криза. Приблизно в цей самий час із малих гуртків богеми починає проникати у ширші середовища обожнювання мистецтва як плоду найвищої сакральної діяльності; вже не через те, що комунікує, а через саму свою форму мистецтво мало бути релігією, а творець – її жерцем. Звідтоді дедалі більше людей заходилося сприяти загальному хаосу, протиставляючи світові без богів і цивілізації без обітниць своє поклоніння власному культові та запекло сперечаючися проте, котрий із швидкоплинних мистецьких «ізмів» є найвластивішим варіантом літургії. Відкрилася нова велетенська ділянка для дилетантів та нероб, адже кожен, хто закінчив середню школу, у глибині душі чувся митцем або принаймні відчував покликання до розмов про мистецтво.

Особисто я не піддаю сумніву те, що мій розум увібрав усеможливі інгредієнти сумніву в тій європейській цивілізації, в якій ріс. На моє дитинство припала Перша світова війна, означивши кінець певного ладу, чудового, на думку одних, загнивущого, на думку інших, але все-таки – ладу. Сталася також Російська революція, започатковуючи еру порівнянь: «там – тут». І я сказав би, що зневіра, розчарування, зловісні пророцтва, що в дев’ятнадцятому столітті відтіснялися на марґінес, через встановлений лад набули виразності, почали викристалізовуватись, атакуючи зусебіч мій доходжалий розум. Стара романтична туга за ієратичними, жрецько-рицарськими суспільствами, які існували до згубних отруєнь раціоналізмом, відродилась у тезах Освальда Шпенґлера (який мав, до речі, попередника – росіянина Ніколая Данілєвського) про цивілізації як організми, що почергово переживають дитинство, зрілість та старечу неміч. Звичайно, Захід уже мав увійти у фазу спаду своїх життєвих сил. З переможеної Німеччини струмував жовчний і презирливий поголос про безвихідне становище, в яке запровадив західне суспільство самовпевнений Розум; надію покладалося на орієнтальних мудреців, на індуїзм, буддизм. Молоді письменники Англії – Теодор Ернест Галм, Томас Стернз Еліот – програмово зверталися до минулого, вбачаючи в теперішньому лише безплідність, нудоту, пустку «порожніх людей», позбавлених релігійної віри, а отже, й цілі та сенсу існування. Це не означає, що я читав Шпенґлера або знав щось про Англію. Однак подібні тенденції не були чужі й Польщі, куди вони також проникали з творами дореволюційних росіян, а крім того, оскільки я більш-менш знав французьку, то дізнавався про наступ песимізму з книжок фанатиків картезіанської чіткості, переважно консерваторів, котрі, як наприклад Анрі Массіс («Defense de l’Occident»), за розсадник зарази вважали німців. Тим часом по всьому світі ширилася революційна пропаганда на тему «загнивання капіталізму» та його неминучої смертельної агонії. Гітлерівська контрреволюція, здається, цілком підтверджувала гасла цієї пропаганди. Щодо Другої світової війни, то вона з надлишком справдила передбачення пророків занепаду, незалежно від того, якими принципами вони керувалися. Ніколи раніше за такий малий проміжок часу не було вбито стільки людей, а холоднокровно сплановане винищення цілих народів ніколи не мало у своєму розпорядженні настільки досконалих технічних засобів.

Як функціонувала Західна Європа від закінчення війни дотепер, коли я це пишу, залишається для мене найбільшою загадкою, хоча я жив там, у Франції, впродовж десяти років (1950-1960). Позаяк європейський дух ненавидів сам себе, повертався супроти себе, насміхався над інституціями, які сам же й витворив, то таким чином він маскував, мабуть, виснажливе усвідомлення власної ганьби. Була це оргія, пандемія всіх тих несмаків, гіркот, печій, які я знав із моєї ранньої молодості і які, здається, лише тепер стали повністю визнаними, поверненими, виправданими за допомогою модних розваг над la nausée – мерзенністю, абсурдом, відчуженням. Цей дух відкидав будь-яке «тут і тепер», підносячи до небес «там і колись»; уважалося за аксіому, що на Заході відбувається догорання. «Там» найчастіше означало Росію, іноді якийсь інший край, де при владі були комуністи, «колись» – подорож людства на Щасливі Острови після знищення приватних засобів виробництва й об’єднання в одне ціле сутності й буття. Але в той час, коли дух так силкувався втекти, тіло, з ласки Америки, котра тривалий час мусила тримати європейську економіку на «кисневому живленні», жерло, пило, купляло машини та холодильники. Ця двоїстість спонукає до роздумів, дещо підточуючи традиційне європейське уявлення про взаємозалежність між духом і тілом у кожній людській спільноті. Коли б то лише невеликі групки вибраних вправлялися у занятті, що його найкраще характеризує французьке слово ricaner – саркастично сміятися. Але ж ні, з поезії та філософії настрої безсилля, поєднаного з понурим блазнюванням, проникали