Стюарт Тертон - Сім смертей Івлін Гардкасл

по лікаря й попрошу свого камердинера, щоб той приготував тобі одяг. Відпочинь трохи, зустрінемося у вітальні під час обіду.

Перш, ніж він піде, мені слід спитати його про цей будинок і про мету мого перебування тут, але я хочу, щоб він скоріше спитав тих, кого він хоче спитати, і щоб ми пішли на пошуки. Лише одне запитання здається нагальним, і він уже відчиняв двері, коли я зміг дібрати слова.

— Чи маю я тут сім'ю? — питаю я. — Когось, хто може турбуватися через мою відсутність?

Він озирається через плече, у його очах співчуття.

— Ти неодружений, старий. Ти не маєш сім'ї, окрім далекої божевільної тітки, яка тримає твій гаманець. У тебе, звісно, є друзі, я один з них, але ким би не була ця Анна, ти мені про неї ніколи не казав. Якщо чесно, то до сьогодні я жодного разу не чув це ім'я від тебе.

Зніяковівши від мого розчарування, він відвертається й щезає у холодному коридорі, двері за ним зачиняються, в каміні непевно мерехтить вогонь.

3

Щойно двері зачинилися, я вискакую з крісла й витягаю шухляди тумбочки, шукаю серед своїх речей якусь згадку про Анну, хоча б якийсь доказ того, що вона не є вигадкою мого хворого мозку. На жаль, спальня не видає секретів. Окрім гаманця, в якому кілька фунтів стерлінгів, єдиним особистим предметом, на який я натрапляю, є прикрашена позолотою листівка-запрошення, на якій спереду елегантним почерком написано список запрошених, а ззаду — повідомлення.

«Лорд і леді Гардкасл запрошують вас до балу-маскараду на честь повернення їхньої доньки Івлін з Парижа. Святкування відбудеться в маєтку Блекгіт-Хаус другого вікенду вересня. Зважаючи на відлюдність Блекгіту, всім гостям буде надано транспорт до будинку від селища Еберлі».

Запрошення адресоване «докторові Себастьяну Беллу», і мені потрібні кілька секунд, щоб збагнути, що це моє ім'я. Мій добродій згадував його, але побачити його написаним, та ще й разом з моїм фахом — це більш моторошно. Я не відчуваю себе Себастьяном, а надто доктором.

На моїх губах з'являється крива посмішка.

Я думаю про те, скільки пацієнтів у мене залишиться, побачивши, що я тримаю стетоскоп не тим боком.

Відкинувши запрошення назад у шухляду, я беруся розглядати Біблію, що лежить на тумбочці, гортаю її потріпані сторінки. Деякі абзаци підкреслено, окремі слова обведені червоними колами, але я не можу второпати, в чому полягає їхня значущість. Я сподівався знайти дарчий напис або прихований між сторінками лист, але ця Біблія нічому не вчить. Тримаючи її обома руками, я роблю неоковирну спробу помолитися, сподіваючись розпалити віру, яку міг колись мати, але почуваюся при цьому дурнем. Моя віра залишила мене разом з усім іншим.

Далі я йду до шафи, і хоча в кишенях мого одягу нема нічого, під стосом простирадл я знаходжу дорожню скриню. Це красива стара річ, її потерту шкіру тримають потьмянілі залізні шпуги, а важка застібка захищає вміст від цікавих очей. На бланку написана адреса в Лондоні; певно, вона моя, але мені вона ні про що не нагадує.

Знявши піджак, я витягую скриню на підлогу; з кожним моїм ривком її вміст дзенькає. Коли я натискаю на застібку, моє схвильоване бурмотіння перетворюється на стогін, бо ця бісова скриня заперта. Я тягну кришку раз, вдруге — вона не піддається. Я знов обшукую шухляди тумбочки, навіть лягаю на підлогу, щоб зазирнути під ліжко, але там немає нічого, крім пилу та отрути проти щурів.

Ключа ніде немає.

Єдине місце, де я досі не шукав — біля ванни, тому я, наче одержимий, обходжу розсувну ширму, і моє серце мало не вистрибує з грудей, бо там я зустрічаю шалений погляд якоїсь істоти.

Це дзеркало.

Цим усвідомленням шалена істота збентежена так само сильно, як і я.

Я нерішуче роблю крок уперед і вперше оглядаю себе, сповнюючись розчаруванням. Лише тепер, дивлячись на цього тремтливого, переляканого чоловіка, я розумію, що мав щодо себе певні очікування. Не знаю, яким саме я себе бачив — вищим, нижчим, худішим, товстішим — але не цією невиразною фігурою за склом. Брунатне волосся, карі очі, майже відсутнє підборіддя — я просто пересічне обличчя в натовпі, яким Господь заповнив прогалини.

Швидко втомившись від свого віддзеркалення, я продовжую шукати ключ від дорожньої скрині, але знаходжу лише глечик з водою та туалетні приладдя. Ким би я до цього не був, схоже, перед зникненням я тут прибрав. Я готовий вити від розчарування, аж раптом чую стук у двері — п'ять коротких ударів, що мали власний характер.

— Себастьяне, ви тут? — питає хрипкий голос. — Мене звати Річард Еккер, я лікар. Мене попросили відвідати вас.

Я відчиняю двері й бачу за ними величезні сиві вуса. Це дивовижне видовище: їхні кінчики відгортаються від обличчя, з яким вуса, начебто, мають бути з'єднані. Чоловікові за шістдесят, він абсолютно лисий, у нього округлий ніс і почервонілі очі. Від нього тхне бренді, але, зважаючи на його життєрадісність, кожна крапля текла всередину з посмішкою.

— Боже, у вас жахливий вигляд, — каже він. — І це я кажу як лікар.

Користуючись моїм спантеличенням, він обходить мене, кидає свій чорний лікарський саквояж на ліжко й розглядає кімнату, приділяючи особливу увагу моїй дорожній скрині.

— Колись і я мав таку, — каже він, приязно проводячи рукою по кришці. — «Lavolaille», якщо не помиляюсь? Їздив з нею на Схід і назад, коли був в армії. Кажуть, що французам вірити не можна, але я обійтися без їхніх скринь і валіз не можу.

Він копає скриню ногою й кривиться, коли його ступня відскакує від непіддатливої шкіри.

— У вас там, певно, цегла, — каже він і очікувально схиляє голову, немов на цю заяву має бути якась розумна відповідь.

— Вона зачинена, — невпевнено кажу я.

— Загубили ключ?

— Я… Ні. Докторе Еккер, я…

— Звіть мене Діккі, мене всі так звуть, — жваво каже він і йде до вікна, щоб визирнути надвір. — Мені це, якщо чесно, ніколи не подобалося, але нічого не можу з цим вдіяти. Деніел каже, що ви зазнали нещастя.

— Деніел? — питаю я, намагаючись схопити за хвіст тему розмови, що тікає від мене.

— Колрідж. Той, хто знайшов вас уранці.

— Ага, зрозуміло.

Доктор Діккі усміхається моєму нерозумінню.