Стюарт Тертон - Сім смертей Івлін Гардкасл

class="p">— То ви втратили пам'ять? Не переймайтеся, я бачив кілька таких випадків на війні, усе поверталося через день або два, незалежно від того, чи хотів цього пацієнт.

Він жене мене до скрині та змушує мене сісти на неї. Нахиливши мою голову вперед, він із ніжністю м'ясника оглядає мій череп, сміючись з мого дискомфорту.

— О, так, у вас тут добряча ґуля, — на мить він замовкає, замислившись. — Певно, ви вдарилися минулого вечора головою. Напевно, саме тоді усе, так би мовити, й розплескалося. Маєте ще які-небудь симптоми? Головний біль, нудота, абощо?

— Є голос, — кажу я, трохи соромлячись цього визнання.

— Голос?

— У голові. Думаю, це мій власний голос, але… Він дуже впевнено говорить.

— Зрозуміло, — задумливо каже він. — І що саме цей голос вам каже?

— Дає мені поради, іноді коментує те, що я роблю.

Діккі ходить за моєю спиною, смикаючи свої вуса.

— А ці поради, вони, як би це сказати… нормальні? Нічого агресивного або збоченого?

— Авжеж, ні! — кажу я, ображений таким припущенням.

— І ви чуєте його навіть зараз?

— Ні.

— Травма, — коротко каже він, здійнявши палець вгору. — Ось що це таке. Насправді, це досить поширене явище. Хтось б'ється головою й починають відбуватися дивні речі. Стає видно запахи, звуки отримують смак, в голові голоси. За два-три дні все минає, максимум за місяць.

— Місяць! — кажу я, розвертаючись на валізі лицем до нього. — Як мені так жити цілий місяць? Може, мені слід піти до лікарні?

— Боже борони, лікарні — жахливі! — шоковано каже він. — Зараза та смерть по всіх кутах, хвороби туляться в ліжках до пацієнтів. Ось моя вам порада: йдіть погуляйте, порийтеся у своїх речах, побалакайте з друзями. Я бачив, як минулого вечора ви розпили разом із Майклом Гардкаслом пляшку, ба навіть декілька. Ох учора й вечір був! Майкл, певно, зможе вам допомогти, і вірте мені: щойно повернуться ваші спогади, той голос замовкне.

Він зупиняється й цокає язиком:

— Мене сильніше непокоїть ваша рука.

Нас перебиває стук у двері, і Діккі відчиняє їх швидше, ніж я встигаю заперечити. Це камердинер Деніела приніс обіцяний прасований одяг. Відчувши моє вагання, Діккі бере одяг, відпускає камердинера й кладе отримане на ліжко.

— То на чому ми зупинилися? — каже він. — Ага, ваша рука.

Простеживши за його поглядом, я бачу на своєму рукаві візерунки з крові. Без жодної преамбули лікар закочує мій рукав, а з-під нього з'являються бридкі порізи та поранена плоть. Схоже, вони вже почали затягуватися, але мої нещодавні фізичні навантаження знову розкрили їх.

Загнувши по черзі всі мої занімілі пальці, лікар дістає зі своєї сумки маленьку коричневу пляшечку та бинти, прочищає мої рани та маже їх йодом.

— Це ножові поранення, Себастьяне, — каже він стурбованим голосом — від його веселості лишився лише попіл. — До того ж, нещодавні. Схоже, ви захищалися рукою, ось так.

Він демонструє це за допомогою скляної піпетки зі свого лікарського саквояжа: люто замахується нею на своє передпліччя, яке підняв перед обличчям. Цього акторства достатньо, щоб я відчув мороз поза шкірою.

— Ви пам'ятаєте що-небудь з минулого вечора? — питає він, бинтуючи мою руку так туго, що я шиплю від болю. — Бодай що-небудь?

Я штовхаю свої думки до відсутніх годин. Отямившись, я вважав, що загубилося все, але тепер відчуваю, що це не так. Я відчуваю свої спогади, до яких лише трохи не досягаю. Вони мають вагу та форму, неначе прикриті тканиною меблі в темній кімнаті. Просто я загубив ліхтар і не можу їх побачити.

Зітхнувши, я хитаю головою.

— Нічого не згадується, — кажу я. — Але цього ранку я бачив…

— Убивство жінки, — перебиває доктор. — Так, Деніел розповів мені.

Кожне з його слів просочене сумнівом, але він зав'язує бинт, не висловивши вголос жодного заперечення.

— У будь-якому разі, вам слід негайно поінформувати поліцію, — каже він. — Той, хто це зробив, намагався завдати вам суттєвої шкоди.

Взявши з ліжка свої речі, він незграбно тисне мені руку.

— Стратегічний відступ, синку, ось що вам зараз потрібно, — каже він. — Поговоріть зі старшим конюхом, він може організувати вам транспорт до селища, а там ви зможете звернутися до констебля. А поки що вам, напевно, краще пильнувати. Цього вікенду в Блекгіті живе двадцятеро людей, а ще тридцять прибудуть на бал увечері. Більшість з них здатні на такі речі, тож якщо ви їх образили… — він хитає головою. — Будьте обережні, ось вам моя порада.

Він виходить, і я квапливо беру зі столика ключ, щоб зачинити за ним двері, але через тремтіння рук кілька разів не можу влучити в замкову шпарину.

Годину тому я вважав себе іграшкою вбивці, якій попри душевні страждання фізично нічого не загрожує. Серед людей я відчув себе достатньо захищеним, щоб наполягти на спробі знайти в лісі тіло Анни, прискоривши цим пошук її вбивці. Але тепер усе не так. Хтось уже замахувався на моє життя, і я не маю наміру залишатися тут і давати тій людині можливість спробувати це ще раз. Мертві не можуть розраховувати на борги живих, і що б я не був винний Анні, сплатити це треба звіддаля. Після зустрічі зі своїм добродієм у вітальні, я вчиню згідно з порадою Діккі: попрошу собі транспорт до селища.

Час мені повертатися додому.

4

Вода плюхається через краї ванни — я швидко змиваю з себе другу шкіру з бруду та листя. Я оглядаю вимите рожеве тіло, шукаючи родимки або шрами, що нагадали б мені про щось. Через двадцять хвилин мені треба бути внизу, а я знаю про Анну анітрохи більше, ніж коли вперше спіткнувся на сходинках Блекгіту. Навіть коли я ще вірив, що допомагатиму пошукам, постійне зіткнення з цегляною стіною в моїй пам’яті розчаровувало, але тепер я боюсь, що моє невідання може зробити експедицію даремною.

Коли я закінчую митися, вода у ванні така сама чорна, як мій настрій. Пригнічений, я витираюся насухо й оглядаю прасований одяг, що раніше приніс камердинер. Його вибір вбрання видається мені досить строгим, але оглянувши в шафі можливі альтернативи, я розумію, що перед ним була складна задача. Одяг Белла — насправді я ще не примирився з тим, що він є мною — складається з кількох однакових костюмів, двох парадних піджаків, мисливського одягу, дюжини сорочок і кількох жилетів. Вони всіх відтінків сірого та чорного — непоказна уніформа його життя, яке поки що видається надзвичайно безликим. Думка про те, що цей чоловік зміг надихнути когось на насилля, стає