Ліля Ваніль - Обіцяй, що не закохаєшся, Ліля Ваніль

2.2

***

Цілує невміло, просто тулиться. Відчуваю, що думками десь не тут. Й коли проходить шок, наступає злість. В які ти ігри зі мною граєш, дівчинко? ― запитую подумки. Користуватись собою, як маріонеткою нікому не дозволю. Ти хотіла поцілунків, отже отримуй! 

Легко перехоплюю ініціативу, притискаю до себе тендітне, піддатливе тіло. Й цілую по-справжньому. Як умію. Жорстко, проте не жорстоко. Щоб знала, пам’ятала, щоб злякалась й більше таких дурниць не повторювала. Адже на моєму місці міг бути хтось менш благородний, більш розпусний. Вона, невинне кошеня, навіть не усвідомлює, на кого могла нарватись.

Але не враховую те, як мене самого заведе ця невинність. Хоч спершу вона кам’яніє, проте потім відкривається повністю. Довірливо, щиро. Й ця відкритість, ця довірливість раптово щось чіпає в душі. Якусь забуту ностальгію, тугу за минулим, за тим почуттям, що буває лиш поки не пізнаєш всю гнилість світу. І ігри закінчуються. Це вже не схоже на урок, це схоже на справжній поцілунок. Від якого втрачаєш голову.

Тільки от Кішка приходить до тями перша. Відсувається, злякано тріпоче віями. Рожеві губки припухли, щічки розрум’янились. Зацькованість зникла з очей. В них тепер млість, цікавість і ніяковість. 

Впирається долонькою в груди. Тоненькі пальчики, безліч дивних, але симпатичних каблучок. Біжутерія, але як вона їй личить. І нігтики, рожеві, коротко підстрижені без грама лаку. 

― Дякую! ― лепече, відкидає з котячих очей довгу гривку. ― Мені було дуже приємно.

― А мені як! ― хочеться сказати у відповідь. 

Проте й оком не встигаю змигнути, як незнайомка зникає. Лиш кілька секунд роздумую, й кидаюсь за нею. Не знаю для чого. Телефон спитати ― яка дурість. Просто відпускати не хочу. Але мені дорогу перекриває Стьопка. Злий та набундючений. А якому ще йому бути? Типовий вираз обличчя меншого братика ― всі покидьки, а я д’Артаньян. 

― Йдемо? ― супиться.

― Еге, ― на всяк випадок хапаю його за плече. Він і втекти може, як собі щось надумає. Але втрачаю Кішку. На всяк випадок окидаю кафешку поглядом. Та її не бачу. Кілька столиків закриті від загального залу решітчатими дерев’яними ширмами. Можливо вона за одним з них. Дідько! А проте, фіг з нею. То було лиш секундне помутніння, хай живе дівчисько. 

Виштовхую братика за двері. Машина припаркована буквально біля входу, я не певен був, що добром доведеться його вести. 

― Сідай! ― наказую.

А Стьопка замість того, щоб послухати мене, раптом завмирає біля авто й втуплюється у вікно кафешки.

― От, стерво! ― шипить. ― Так і знав, що цей Макс біля неї відразу ж почне крутитись. “Друг, друг” ― спльовує. 

― Повертаюсь й собі. Й неочікувано бачу Кішку. Біля неї сидить довгокоса білявка, а з другої сторони якийсь пацан, теж студенти. 

― Твоя колишня? ― уточнюю. ― Білявка чи брюнетка?

― Моя, ― кривиться. ― Брюнетка. Діана. 

― Щось вона не схожа на твоїх…

― На екзотику потягнуло. Дарма. Всі вони шалави.

Щось не дуже віриться мені. Так шалави не цілуються, невинність явно була не награна.

― Сідай, філософ, ― пирхаю. ― Може ти просто не там шукаєш? 

― А де шукати? ― бурчить, сідаючи. ― В бібліотеці? Як бачиш, не допомогло. Один хрін, баби вони що в барі, що в бібліотеці баби. Зрадливі й віроломні, ― уже з машини.

Перед тим як і собі сісти, востаннє дивлюсь на Кішку. Й несподівано вона наче відчуває мій погляд, повертається до вікна, й великі каро-зелені очі розширюються від страху й ніяковості. А щоки знову починають горіти. Колишня Стьопки. Ясно… Що ж, гадаю, є у мене цікава ідея… Але спершу мамин ювілей, звісно. Й так уже чимало часу згаяли.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍