Агата Крісті - Небезпека «Дому на околиці», Агата Крісті

– Це одна з моїх найдавніших подруг, – повела далі жінка, – а я завжди мала відданість за вкрай марудну чесноту, ви зі мною не згодні? Її здебільшого полюбляють шотландці – поряд з ощадливістю й шануванням дня недільного. Але Нік – іще та фантазерка, хіба ні, Джиме? Це ж треба виплести таку шикарну історію про гальма в машині – а от Джим каже, що з ними повний порядок.

Соковитим, медоточивим голосом білявий молодик протягнув:

– Я дещо тямлю в тачках.

І напівобернувся. Знадвору серед інших авто впадало в око одне – видовжене та червоне – схоже, найдовше й найчервоніше з усіх можливих моделей. Його довгастий капот відшліфованого металу аж сяяв. Не автомобіль, а чудо!

– Це ваша машина? – запитав я, скоряючись раптовому імпульсу.

Молодик кивнув.

– Так.

У мене з’явилося божевільне бажання сказати «Я так і подумав!»

Але тут підійшов Пуаро. Тож я підвівся, а той узяв мене за руку й, коротко кивнувши товариству, швидко поволік куди-інде.

– Усе влаштовано, мій друже. Ми завітаємо до мадемуазель у «Дім на околиці» о пів на сьому. Доти вона якраз повернеться з автомобільної прогулянки. Так, так, звісно, повернеться – ціла та неушкоджена.

Проте його лице було стурбоване, а в голосі бриніла тривога.

– Що ви їй наговорили?

– Попросив побесідувати зі мною, і то якомога швидше. Вона, природно, трішки впиралася. Все гадала – я так і бачу ті думки, що пробігали в неї в голові: «Хто він, цей чоловічок? Аферист? Вискочка? Кінорежисер?» Була б відмовила, якби змогла, але коли ось так ні сіло ні впало просять, то легше погодитись. От вона й зізнається, що повернеться до шостої тридцяти. Ça y est![16]

Я зауважив, що все начебто складається якнайкраще, але мій коментар не зустрів схвального ставлення. Власне, Пуаро був не менш смиканий, аніж той кіт із приказки[17]. До самого вечора проходив він по нашій вітальні, бурмочучи щось сам до себе і без кінця-краю поправляючи й розгладжуючи декор. А коли я забалакував до нього, той махав руками й хитав головою.

І зрештою ми вийшли з готелю, коли ще й шостої не було.

– Це просто неймовірно, – зауважив я, спускаючись разом із другом східцями тераси, – скоїти збройний замах на життя в саду готелю. На таке піде тільки псих.

– Не погоджуся з вами. За однієї умови, ризик, як розсудити тверезо, хіба мінімальний. Почнімо з того, що в саду безлюдно. Відвідувачі готелю – наче стадо овець. Звичай велить сидіти на терасі, що виходить до бухти, eh bien[18], всі саме там і сидять. І тільки я, оригінал, обираю ту, що звернена в сад. Але навіть тоді я нічого не бачу. Тут, як ви помітили, чимало укриттів: дерева, групки пальм, чагарники у цвіту. Будь-хто може сховатися і, залишаючись непоміченим, спокійно собі чекати, доки тут не пройде мадемуазель. А вона таки пройде тут. Бо з «Дому на околиці», якщо обходити дорогою, доведеться дати доброго гаку. А мадемуазель Нік Баклі, безперечно, з тих, хто завжди спізнюється й подається навпростець!

– А все ж стрілець колосально ризикував! Його могли помітити, а постріл на нещасний випадок не спишеш!

– Ні, не випадок… аж ніяк.

– Що ви цим хочете сказати?

– Нічого, так, одна ідейка. Можливо, виправдана, а може статися, й ні. Залишмо її поки осторонь і повернімося до того, про що я тільки-но згадав – до неодмінної умови.

– Тобто?

– Ви, певно, і сам можете мені сказати, Гастінґсе!

– Не хотів би позбавляти вас задоволення похизуватися розумом за мій рахунок!

– О, який сарказм! Яка іронія! Що ж, в око впадає наступне: мотив не може здаватися очевидним. Бо, якщо навпаки, ба, тоді ризик і справді виявиться завеликим! Люди казатимуть: «Цікаво, чи не такого-то це робота? Де був такий-то, коли пролунав постріл?» Ні, вбивця – чи, краще сказати, без п’яти хвилин вбивця – не може напрошуватися сам собою. І якраз цього я, Гастінґсе, і боюся! Так, у цю хвилину мені страшно. Я заспокоюю себе, кажу собі: «Їх же четверо. Нічого не станеться, доки вони всі разом. Це було б божевіллям». Але мені весь час страшно. Ці «неприємні випадки», я хочу почути про них!

Він різко розвернувся.

– Ще рано. Підемо іншим шляхом, по дорозі. Сад не має чого повідомити нам. Огляньмо ж традиційний підхід до будинку.

Цей шлях вивів нас за парадні ворота готелю й побрався наверх стрімким пагорбом праворуч від них. Ближче до його маківки завиднілися стежина та напис на огорожі, який сповіщав: «ТІЛЬКИ У “ДІМ НА ОКОЛИЦІ”».

Ми подалися стежкою, і за кілька сот ярдів вона, круто завернувши, вперлася у старезні стулки вхідної брами, яким не завадив би свіжий шар фарби.

Справа за ними стояла сторожка, що своїм виглядом разюче контрастувала і з воротами, і забур’янілою під’їзною алеєю. Садочок довкола неї мав доглянутий та охайний вигляд, рами та штапики були свіжопофарбовані, а на вікнах висіли чисті, яскраві фіранки.

Над клумбою схилився якийсь чоловік у полинялому норфолкському піджаку. Коли заскрипіли ворота, той випростався і, обернувшись, поглянув на нас. Він мав літ шістдесят віку, щонайменше шість футів зросту, могутню статуру і обвітрене обличчя. На голові майже зовсім не збереглося волосся, але очі поблискували насиченою голубінню. Той чолов’яга справляв враження привітної душі.

– Добридень, – кинув він нам, коли ми проминали його.

Я відповів тим самим і, доки ми прямували вглиб алеї, все відчував, як ті його блакитні очі допитливо свердлили наші спини.

– Цікаво… – задумливо видобув Пуаро.

Та на тому і змовк, ніяк не зволивши пояснити, що ж саме його зацікавило.

Сам дім був великий і досить похмурий на вигляд. Його застували дерева, крони яких навіть торкалися даху. Будинок вочевидь потребував ремонту. Пуаро окинув його оцінювальним поглядом, перше ніж смикнути за шнур старомодного дзвоника – щоб добитися від нього результату, потрібна була натуга Геракла, але щойно його таки приводили в дію, непогамовне калатання розлягалося луною.

Двері відчинила жінка середніх років – «пристойна особа в чорному», – саме цей опис, як на мене, їй найдужче пасував. Дуже поважна, досить похмура й дощенту байдужа.

Міс Баклі, повідомила вона, іще не повернулася. Пуаро став пояснювати, що нам призначено аудієнцію, а все ж домігся свого не без деяких труднощів: та належала до жінок того типу, які не схильні довіряти іноземцям. Я, власне, лещу собі, що саме моя зовнішність схилила-таки шальки терезів