Дар'я Новицька - Потойбічний капець, Дар'я Новицька

Глава 3. Хоронитель книг

Сяйво поступово розсіювалося, лише подекуди на стінах залишалися відблиски, ніби хтось водив променем від ліхтарика. Перед друзями повстав чоловік у старому капелюсі, смугастому піджаку із затертими ліктями, та окулярами на тонкому ланцюжку. Втомлений вираз обличчя був більше схожий на портрет видатного вченого. У руках він тримав товстий том, майже такий самий, як той, що зараз був у Артема.

— Ви порушили спокій архівів... — загробним голосом промовив привид. — А цей дім колись був місцем великої мудрості. Я — хоронитель цих знань, бібліотекар та власник маєтку... і ви не мали права брати цю книгу!

— Я просто думав, що це реквізит... — Артем, нервово потираючи потилицю, спробував виправдатися.

— Реквізит?! Це книга, яка поєднує світи. Кожне її слово може відкрити портал, який не вдасться закрити одним закляттям. І тепер... доведеться вам виправляти свою помилку.

— О, це просто чудово! — прошепотіла Катя й закотила очі, адже із самого початку відчувала, що на них чекає справжня небезпека. — Тепер ми точно в пастці!

Чоловік закашляв, дивлячись на них знесиленим поглядом.

— Ех, усі ці закляття… — пробурмотів він. — Ви що, справді мене потурбували тільки для того, щоб знову розгрібати це прадавнє лайно?

Друзі завмерли, не знаючи, чи сміятися, чи тікати.

— Серйозно? Це все, що ти можеш сказати? — здивовано спитав Артем, мигцем поглядаючи на книгу, що ворушилася в його руках, у спробах відкритися. — А що сталося з тобою? Як ти закрутив це лайно?

— Довга історія… — привид потягнувся й потер скроні пальцем, — я взяв цю книгу, щоб провести кілька експериментів, але трохи застряг між світами. Тепер сиджу тут і чекаю, поки хтось мене витягне. Та бачу, з вами це буде непросто.

— Що ж, принаймні з примарою можна поговорити, — Олена захихотіла, прикриваючи рот рукою й зиркаючи на Рому. — Може, підказки нам якісь дасть.

— І що нам тепер робити? — шокований Сергій досі не наважувався промовити хоча б слово.

— Доведеться вам виконати кілька завдань, щоб відновити баланс між світами. Але не хвилюйтеся, це не займе багато часу, — хоронитель книг розчаровано зітхнув: —  Якщо ви не дурні, звісно.

— Усе, тепер точно загинемо, — прошепотів Сергій, але черговий порив вітру підняв у повітря всі розкидані сторінки книги. Вони кружляли кімнатою, а один з аркушів опустився прямо біля ніг Сергія. Він підняв його, не бажаючи втручатися в містичні справи, однак, погляд сам упав на дивні символи.

— Що тут написано? — запитала Олена, підійшовши.

Сергій насупився, намагаючись зрозуміти, що означають ці загадкові знаки. Проте щойно він спробував прочитати незнайомі букви вголос, у залі щось змінилося — дихати стало важко, немов легені стискав густий дим, а лампочки у світильниках заблимали.

— Хлопці, це вже не смішно, — промовив він, квапливо відступаючи й беручи налякану Катю за руку.

За дверима, що вели до іншої кімнати, почулося хрипіння. Примарний бібліотекар обернувся до молоді, не приховуючи занепокоєння.

— О, ні... Ви зачепили не те закляття! Це пробудило його...

— Кого? — ледь не заверещала Катерина.

— Господаря цієї книги... Він хоче повернутися в цей світ.

Сергій випустив папірець з рук, але той завис у повітрі, не падаючи, і літери на ньому засяяли зловісним червоним світлом. Усі книги, які лежали на полицях, зашелестіли, ніби сторінки самі по собі перегорталися, а шафки почали віддалятися від стін.

— Ого! Ну все, це атака меблів! — посміхнувся Артем, дивлячись на друзів із несподіваним блиском в очах. — А я, до речі, застрахований від цього?

Шафи все ближче підступали до них, видаючи гучне скрипіння дерева.

— Тікаймо звідси! — закричав у паніці Сергій, озираючись навсібіч, але шлях до виходу заблокувала одна з шаф, яка впала на підлогу зі страшенним гуркотом, наче попереджаючи: «Нікуди ви не підете».

Перелякані друзі стали поруч, щоб у разі «нападу меблів», допомогти одне одному. Шелест книг, що випали на підлогу, як шепіт незрозумілих божевільних голосів, лунав у головах молоді. Сергій, стискаючи руку Каті, ледве дихав.

— Це вже не жарти, — промовив він, відчуваючи, як тіло вкривається ознобом.

— Артеме?! — закричала Катя, ледь стримуючи паніку. — Та що ж ти наробив?

— Як завжди, зробив нашу вечірку незабутньою! — невпевнено засміявся, але навіть його сарказм не міг приховати страху.

Володар будинку похмуро спостерігав за подіями. Зсутулившись, мав ще більш втомлений вигляд. Він неохоче вирівняв спину та гучно сказав:

— Ви не уявляєте, що станеться, якщо господар книги зможе повернутися у цей світ — це катастрофа! Він небезпечний, саме через нього я опинився у потойбіччі.

— Ой, як негарно вийшло, — спробував пожартувати Артем. — І що нам тепер робити? Запитати, чи не ображається він за те, що ти вкрав його книгу?

— Узяв, а не вкрав! Це мав би бути дослід античної літератури, утім, щось пішло не за планом, коли почав розшифровувати текст. Я намагався знищити книгу, та жоден зі способів не спрацьовував. Ні спалити, ні викинути… Вона поверталася кожного разу й опинялася на поличці, звідки впала до вас. Проте робота бібліотекаря має свої плюси — я знайшов потрібне закляття, щоб загнати власника книги до потойбіччя, але, як бачите, і сам сюди потрапив.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍