Герцог Фламберг - Недосяжність, Герцог Фламберг

Розділ 4 Розлука

Двері квартири ляснули, відлуння прокотилося порожніми кімнатами, нагадуючи про раптову самотність. Артем скинув з себе куртку, кинув її на спинку стільця і впав на диван. Погляд його блукав по кімнаті, зупиняючись на кожній дрібниці, яка нагадувала про минуле.

Портрет Настіель, стоїть на полиці. Вона на ньому здалася йому такою яскравою і такою далекою одночасно. Її очі, як два бездонних озера, затягували його в вир спогадів. Він підійшов до полиці, взяв портрет в руки і притиснув його до грудей. Серце стиснулося від туги.

Дні перетворювалися на безкінечну низку одноманітних дій. Він ходив на роботу, повертався додому, намагався зануритися в роботу, читати книги, дивитися фільми, але все було марно. Кожна мить нагадувала йому про Настіель. Він бачив її в кожному промінчику сонця, що пробивався крізь штори, в кожному шелесті листя за вікном, в кожному подиху вітру.

Ночами йому снилися кольорові сни, де він знову був у лісі, обіймаючи Настіель. А вранці прокидався з відчуттям порожнечі і розчарування. Він писав їй листи, але не надсилав. В них він виливав всю свою тугу, свої мрії, свої сподівання.

Одного разу, переходячи через парк, він побачив пару, яка сиділа на лавці і цілувалася. Серце його стиснулося від заздрості. Він зрозумів, що ніколи не зможе забути Настіель, що вона назавжди залишиться в його серці.

"Чому життя таке несправедливе?" – прошепотів він, дивлячись на небо.

Він блукав вулицями міста, не маючи мети. Йому здавалося, що він ніколи не знайде спокою. Але з часом біль став менш гострим, спогади – менш болючими. Він зрозумів, що кохання з Настіель – це найкраще, що було в його житті, і він ніколи про це не пожаліє.

×××

Настіель залишилася стояти на тому самому місці, де вони з Артемом прощалися. Ліс, який раніше здався їй таким великим і незвіданим, тепер був сповнений спогадів. Кожне дерево, кожна квітка нагадували їй про їхні спільні прогулянки, про їхні обіцянки.

Вона підняла голову до неба. Мільйони зірок мерехтіли, утворюючи химерні візерунки. Настіель шукала серед них його очі, його усмішку. І їй здавалося, що вона бачить їх. В кожній зірці вона відчувала його присутність, його тепло.

Час для неї втратив своє значення. Дні змінювалися ночами, а ночі – днями, але для неї це було все одно. Вона жила спогадами про їхнє спільне щастя. Вона згадувала, як вони сиділи на цьому самому місці, дивлячись на зірки, і мріяли про майбутнє. Як він обіймав її, шепочучи слова кохання.

Іноді вона брала його сорочку, притискала її до себе і вдихала його запах. Це допомагало їй відчути себе ближче до нього. Вона писала йому листи, хоча знала, що він їх ніколи не отримає. В цих листах вона розповідала йому про все, що відбувалося в лісі, про те, як їй його не вистачає.

Ліс був для неї домом, але водночас і в’язницею. З одного боку, вона відчувала себе тут безпечно, оточена природою і спогадами. З іншого боку, вона була самотня, і ця самотність з’їдала її зсередини.

Одного разу, коли місяць срібним диском висів на небі, Настіель вийшла на берег озера. Вона дивилася на своє відображення у воді і бачила не молоду і красиву ельфійку, а сумну жінку, яка втратила все, що мала. Вона відчула, як її очі наповнюються сльозами.

"Чому життя таке несправедливе?" – прошепотіла вона, дивлячись на небо. Але потім посміхнулася. Вона знала, що кохання, яке вони з Артемом відчували, було справжнім і вічним. І це давало їй сили жити далі.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍