Аліна Скінтей - Трон. Сяйво золота в темряві, Аліна Скінтей

— Чому ти мені збрехала? — відповів Лукас їй зустрічним питанням.

Олавей забарилася на кілька секунд перед тим як відповісти.

— Ти виглядав підозріло, — відверто вона сказала. — Сільсія, моя подруга. А ти був малознайомим чоловіком, якому я тепер завдячую життям.

Після її відвертої відповіді Лукас сприйняв мить мовчання, поглиблюючи у власні думки. Він роздумував, чи варто розкривати свої мотиви, чи залишити їх прихованими. В його зелених очах читалася відверта рішучість, і після кількох хвилин мовчання, він продовжив:

— Ти мала свої причини, я зрозумів тебе, — він не сердився, і це чомусь бентежило Олавей. — Я шукав володарку тіней не для того, щоб їй нашкодити. Мені потрібна була її допомога. Гадки не мав, що вона виявиться спадкоємицею трону, — він ледь всміхнувся і ця посмішка була сумною. — Я завтра вранці від’їджаю з міста. Радий був з тобою познайомитися, Татіра Олавей, — він протягнув їй руку.

 Жест Соуера був не що інакше, як прощанням. Олавей відчувала легкий смуток, який не могла пояснити.

— Взаємно, Лукас Соуер, — вона потиснула йому руку.

У їхніх очах читалася відкрита зацікавленість один в одному, невловимий магнетизм, який виник між ними раптово. Обоє не наважилися на щось більше, окрім дружнього  потискання рук. Олавей дивилася, як Соуер виходить з крамниці. Вона простояла на місці ще якийсь час, перш ніж повернутися до кімнати Моріани.

П’ять років тому

Ереван стояв на одному коліні, з нахиленою головою, його обличчя було напруженим. Він не міг зробити те, що від нього вимагали. Він відав свою присягу покійній королеві Армісі, й мав залишатися вірним своєму слову. Його принципи не дозволяли порушити присягу, навіть якщо власне життя висіло б на тонкому волоску. Власне, саме зараз, Ереван так себе й почував під пильним поглядом короля.

Король Едейн був вибраний покійним королем Івеліосом не просто так. Івеліос обирав найсильнішого чоловіка із бічної гілки сім’ї  Астрід, того, хто міг стати міцною опорою для його доньки. Не за красою, не за якостями, а саме за силу. Едейн Астрід міг би запросто стати полководцем всіх королівських гільдій, і ніхто б не зміг йому протистояти в цьому.

Тим часом король сидів на троні, сумно підпираючи підборіддя.

— Капрал Уайт, я повторю питання, хоча зазвичай цього не роблю. Ви присягали на вірність короні?

— Ні.

— Піднімися, — голос короля був рівним, прочитати його настрій було не можливо. — Немає нічого поганого в тому, що ти клявся у вірності мої покійній дружині.

Уайт піднявся, він розправив плечі, склавши руки за спиною. Він стояв прямо, маючи напружену поставу, дивитися в очі королю було нестерпно, майже до оніміння зубів.

— Ереван, ти як ніхто інший знаєш мої здібності, — спокійно говорив Едейн. — Я б міг не запитувати, а просто використати свої здібності.

Заклинання, про яке поширювалося багато різних пліток, тримало перш за все бічну гілку в напрузі. Ніхто не ділився враженням від пережитого, і це слугувало додатковим важелем в керуванні страхом перед невідомістю.

Едейн можливо й був з бічної гілки, але це не було гарантом того, що більше не хотів отримати трон та корону й правити королівством.

— Знаю, — сухо відповів Уайт. — використайте заклинання.

Прови короля здійнялись вгору в німому подиві. Він кілька секунд виважено дивився на капрала.  Попри те, що він був королівським чаклуном й керував гільдією, Едейн відчував легке розчарування, що він не на його боці. Астрід захоплювався відданістю людини, і можливо про інших обставинах, він би нагородив його.

— Ти знаєш як воно діє?

— Кажуть, що воно дозволяє зазирнути в голову, й зчитати все, що хоче знати власник.

— Це болісний процес, — говорить Едейн. — Відчуття схожі на розплавлений віск, який капає на відкриті нервові закінчення. Біль нестерпний. Чи справді твоя відданість, варта того?

— Ваша величносте, чи можу я бути відвертим?

— Звісно.

— Я присягав на вірність королеві Армісі. Виконував все, що вона наказувала без вагань. Я не порушу даної клятви, навіть якщо мені доведеться померти.

— В тебе ж є син, — Едейн справді не хотів використовувати заклинання на капралові Уайті, але залюбки б його використав на Морвесі. — Твоя  жертовність, варта твоїх принципів?

— Я не відмовлюсь від присяги.

— Буде по твоєму, — король встав із трону й підійшов до капрала Уайта. — Tumšs mākonis.

Заклинання злетіло з губ Астріда, перетворюючись на чорну хмару із дрібних часточок, що нагадували пил. Піщана хмара окутала капрала Уайта, проходячи крізь нього всього.

Зіниці короля розширюються так, мов зараз вилізуть із орбіт. Він тяжко дихає, дивлячись на капрала, який лиш зціпив зуби, стримуючи пекельний біль.

— Не роби цього, — тихо промовив король. — В тебе є син, подумай про нього. Я не засуджую тебе за твою вірність, і не збираюся карати.

Ереван зміг лише вдячно кивнути королю, говорити йому було не під силу. Він прийняв рішення, і розмова з королем лиш зайве підштовхнула його до того, що обраний шлях вимагав його жертовності. Його переконання були вище всього, навіть власного сина.

«Рові, якщо ти дізнаєшся правду, сподіваюсь, ти зможеш мені пробачити мій егоїзм!»

***

Едейн покидає тронну залу, згадуючи його останню розмову із капралом Ереваном Уайтом. В його синові він бачив теж саме, сліпу відданість, яка була вище всього. Астрід не хотів карати Роувена, який власне клявся у вірності перш за все короні.

Сковуюче заклинання Арміси, Астрід все ще відчував в своєму тілі, та навіть попри колючий біль, він подався до її кімнати. Там, де спочивала його донька.