Валентин Бердт - Все починається в тринадцять

— Дідьку лисому! До Тростянця — півдня рачки, а ми маємо колеса! І продамо там, що завгодно й кому завгодно, — збуджено заходився пояснювати Олег.

Справжній Шмигало! Дідусь влучив у десятку. Ще позаминулого літа Олег був зовсім іншим: мовчазним, вайлуватим, лінивим і постійно щось жував. А тепер — наче підмінили.

З неї все і почалося

Того дня ми намотали на колеса скутера майже сотню кілометрів. Побували всюди, де тільки можна було поласувати чимось смачненьким. Від пуза наїлися черешні, зеленого гороху, спробували шовковиці, двічі змоталися в Тростянець, попірнали в прозорій воді Ворскли...

Відвідали колишню польову тракторну бригаду. Тепер від неї одна назва лишилась та купа руїн. І єдине, що там буяє попри пануючий занепад, так це сад, де найсмачніші у всій окрузі яблука, груші, сливи та абрикоси. Завітали ми туди не просто так, а щоб довідатися, на якій стадії дозрівання перебувають фрукти.

— Затям: цей процес потрібно контролювати. Не встигнеш і оком змигнути, як обнесуть весь урожай разом з листям. То тільки здається, що нашу Ліщинівку вже й приблудні собаки оминають. А тут, кажуть, уже й землю поділили поміж собою якісь заможні тузи. Все ніяк не діждуться, коли останній абориген помре.

Рот у нього не стулявся ні на хвилину. Щоб не робив: чи їхав на скутері, чи їв шовковицю, дудлив кока-колу чи видряпувався на саму верхівку черешні — завжди туркотів.

Після нетривалих відвідин тракторної бригади Олег показав мені дорогу до «справжнього раю». Ним виявився не що інше, як спорожнілий хутірець Глибока Криниця. Це зовсім поряд із нашим селом. Пригадую, ще позаминулого літа в декількох домівках доживала віку самотня стареча. Тепер — порожні хати. Навколо них виросли густі та високі бур’яни, сховавши похилені паркани. На все це спочатку було моторошно дивитися, та потім звикаєш. А райським тут було те, що ледь не в кожному дворі росли, ніким незаймані, фруктові сади.

— Ось бачиш, Сер, який маєток я приглядів для себе, — гукнув Олег. — Щоб поласувати на дурняк, до тракторної бригади люди ще ходять, а сюди ніхто не навідується. Звикай — ми тут господарі. Тільки одна умова — по хатах не шастати. Розумієш, я обіцяв бабусі. А якщо чесно, то кортить зазирнути, правда ж?

— Якось тут незатишно.

Олег зупинив скутер посеред вулиці. З обох боків нас обступили височенні бур’яни, за ними боязко виглядали будиночки з вибитими вікнами і облізлими фарбованими дахами.

— Тю! Ти чого? Тільки уяви: ми тут одні-однісінькі. Все навколо — наше. Насолоджуйся, дурень! А ось іще трішки — і достигнуть яблука, груші, аґрус, порічки, чорна смородина, сливи, абрикоси...

— От би ще комп, і звідси можна цілий день не вилазити.

— Елементарно, Ватсон, — мовив Олег. — А в придачу до нього — купу дисків з фільмами та мультиками.

— Жартуєш???

— Чого б це я понтувався? — образився Олег. — Ноутбук старенький, але працює. Батько собі нового придбав, а мені цей дістався. І якщо якась копійка залишилась на рахунку, то можна і в інеті повисіти.

— Невже?

— Приходь сьогодні ввечері, порозважаємося. А хочеш, я прийду до тебе? Покажемо дива дідові з бабою. Мої вже бачили. Ніяк не ймуть віри, що таке може бути на світі. Це, скажу тобі, такий цирк. Живіт від сміху надірвав.

— Гаразд, приходь. Дід сьогодні мед збирав.

* * *

Та продемонструвати комп’ютерні дива перед дідусем з бабусею нам того вечора не судилося. На тому розі, де єдина в селі асфальтована вулиця перетинає ґрунтову, на лавочці біля двору баби Сльозки сиділа, лузаючи насіння, незнайома дівчина. Ми їхали трішки швидше, ніж кінська підвода, однак не встигли розгледіти її як слід. Олег ледь шию собі не скрутив.

Уже за рогом він зненацька вдарив по гальмах.

— Ти бачив? — видихнув він. — Судячи з прикиду, ця дівчина не з сусіднього села.

— Авжеж. І не з Тростянця, і не з Охтирки.

— Цікаво, хто б це до Сльозки міг приїхати?

— Навіщо гадати? Твої або ж мої дід з бабою знають стопудово, — власне, мені зараз було начхати, звідки взялася та краля, бо не терпілося швидше дістатися до ноутбука.

— Гадаєш? А я не певен. Зараз ми розвернемося і ще раз проїдемо повз неї.

— А вона така дурна, що не здогадається, чого це ми туди-сюди катаємося. Краще за компом посидимо. Ще встигнемо познайомитися, — спробував я умовити Олега.

— Ноутбук почекає, а вона — ні, — рішуче відрубав Олег, завів скутер і ми, наче літак, якому диспетчери в аеропорту не дають дозволу на приземлення, зайшли на друге коло.

Тільки-но виткнулися з-за рогу, Олег збавив швидкість і безцеремонно витріщився на дівчину. Незнайомка вдавала, що нас не бачить, наче то не скутер, а якийсь метелик-капустянка пурхає. Тоді Олег розвернув скутер посеред вулиці і ще раз проїхав повз неї.

— А вона нічого, — навмисне голосно сказав він, обертаючись до мене.

— Їдьмо звідси! Чого це ми навколо неї витанцьовуємо!

— Вгомонися. Ось іще разок продефілюємо і поїдемо. Куди поспішати? Попереду ціле літо.

Він розвернув посеред дороги свій чортопхай і рушив на такій швидкості, що нас можна було обігнати пішки. За пару сотень метрів від «об’єкта» він різко звернув з дороги під двори.

— Переходимо на бриючий політ. Приготуйся відкрити бомболюки. Ми змушені розпочати бомбардування. Цього вимагає дивна поведінка невідомого об’єкта, який нещодавно опинився в зоні нашого впливу. Викликаємо вогонь на себе, — жартував він.

— Роби, що хочеш!

Дівчина глянула в наш бік і, здається, усміхнулась. От буде прикол, коли вона в найвідповідальніший момент встане і зайде у двір!

— Мадам, ми вже третій раз перед вами плазуємо на пузі! А ви нуль уваги. Невже вам нас не жаль? — прорік Олег, як тільки ми порівнялися з нею, і, не чекаючи відповіді, натиснув на гальма й вимкнув двигун.

— А чого ви плазуєте? Ходите не вмієте?

— А вам як більше до вподоби? — запитав Олег.

— Мені, хлопчики, все рівнобедрено, аби вам зручно було.

Такої відповіді ми не чекали.

— А ви, як я бачу, круті хлопці. Напевне, з місцевих?

— Ображаєш! Я приїхав із Житомира.

— А я прибув на заслання з Харкова.

— Мене звати Оксаною. Киянка.

— І давно ти в Ліщинівці? — поцікався Олег.

— Четвертий день. Сьогодні ввечері зателефоную предкам, нехай забирають, а то пішки піду до Києва.

— Облиш! З нами не занудьгуєш. До речі, мене звуть Олегом, а ось це — Серж.

— Нудьга тут. За двір мене бабця випхала, мовляв, іди, може, когось побачиш, затоваришуєш. Цікаво виходить, як на риболовлі. Вийшов, посидів — упіймав.

— Облизня, — не до ладу ляпнув я, але це нас розсмішило.

— Влучно сказано, — пересміявшись, мовила Оксана.

— Не такі ми вже й облизні, — вдаючи ображеного, мовив Олег.

— Хлопці є хлопці, вони однакові всюди. Щоправда, є невеличка різниця.

— О! Це вже цікаво. Розповідай.

— Так от. Хлопці поділяються на ботаніків, рокерів, байкерів, геймерів, покидьків і справжніх хлопців.

— Оце так сортування. Серж, ти чув таке? — кисло усміхнувся Олег. — Тільки щось занадто убога класифікація. А куди ж поділися спортсмени, наркомани, футбольні та інші фани?

— Згода. Перелік слід доповнити, — усміхнулась Оксана.

— Ну, та біс із нею, з цією класифікацією. До жодної