Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 6. Духовна проза, Микола Васильович Гоголь

у вас уже є. Не теревеньте зі світом про те, про що він теревенить; примусьте його говорити про те, про що ви говорите. Бережи вас Бог від усякого педантства і від усіх тих розмов, котрі виходять з вуст якої-небудь нинішньої левиці. Вносьте у світ ті ж самі простодушні ваші розповіді, які так говірливо у вас виливаються, коли ви буваєте в колі домашніх і близьких вам людей, коли так і сяє всяке просте слово вашої мови, а душі всякого, хто вас слухає, здається, ніби вона лепече з янголами про якесь небесне дитинство людини. Ось ці саме розмови вносьте і у світ.

1846

III

Значення хвороб

(З листа до гр. О.П. Т……го)[11]

…Сили мої слабнуть щохвилини, але не дух. Ніколи ще тілесні недуги не були такими виснажливими. Часто буває так тяжко, так тяжко, така страшна втома відчувається в усьому єстві тіла, що радий буваєш, як бозна-чому, коли, нарешті, закінчується день і доберешся до постелі. Часто, в душевному знесиленні, вигукуєш: «Боже! де ж, нарешті, берег усього?» Але потім, коли озирнешся на самого себе і подивишся глибше собі всередину — нічого вже не породжує душа, крім одних сліз та дякування. О! як потрібні нам недуги! З безлічі вигод, котрі я вже здобув із цих, скажу вам тільки одну: нині який я не є, але я все ж став кращим, ніж був раніше; не було б цих недуг, я б думав, що став уже таким, яким слід мені бути. Не кажу вже про те, що саме здоров’я, котре невпинно підштовхує російського чоловіка до якихось стрибків і бажання похизуватися своїми якостями перед іншими, змусило б мене наробити вже тисячу дурниць. Притому нині, в мої свіжі хвилини, які дає мені милість небесна і серед самих страждань, інколи приходять до мене думки, незрівнянно кращі за попередні, і я бачу сам, що тепер усе, що тільки вийде з-під пера мого, буде значнішим за попереднє. Не було б тяжких болісних страждань, куди б я тепер знісся! яким би значним чоловіком уявив себе! Але, чуючи щохвилини, що життя моє на волосині, що недуга може зупинити раптово той труд мій, на якому заснована вся моя значливість, і та користь, яку так бажає принести душа моя, залишиться в одному безсилому бажанні, а не у виконанні, і не дам я ніяких відсотків на дані мені Богом таланти, і буду засуджений, як останній зі злочинців… Чуючи все це, упокорююсь я кожної хвилини і не знаходжу слів, як дякувати небесному Промислителю за мою хворобу. Приймайте ж і ви покірно всяку недугу, вірячи наперед, що вона потрібна. Моліться Богові тільки за те, щоб відкрилося перед вами Його чудесне значення і вся глибина Його високого смислу.

1846

IV

Про те, що таке слово[12]

Пушкін, коли прочитав наступні вірші з оди Державіна до Храповицького:

За слова меня пусть гложет,

За дела сатирик чтит[13], —

сказав так: «Державін не зовсім правий: слова поета суть уже його діла». Пушкін правий. Поет на поприщі слова має бути так само бездоганним, як і всякий інший на своєму поприщі. Коли письменник стане виправдовуватись якими-небудь обставинами, що були причиною нещирості, чи необдуманості, чи поспішливої квапливості його слова, тоді й всякий несправедливий суддя може виправдатися в тому, що брав хабарі й торгував правосуддям, складаючи провину на свої тісні обставини, на дружину, на велике сімейство, словом — хіба мало на що можна послатися. У чоловіка раптом з’являться тісні обставини. Потомству немає діла до того, хто був виною, що письменник сказав дурницю чи нісенітницю або ж висловився взагалі необдумано й незріло. Воно не стане розбирати, хто штовхав його під руку: чи короткозорий приятель, що підохотив його на дочасну діяльність, чи журналіст, який піклувався тільки про вигоду свого журналу. Потомство не візьме до уваги ні кумівство, ні журналістів, ні власну його бідність і скрутне становище. Воно дорікне йому, а не їм. Чого ти не встояв проти всього цього? Адже ти відчув сам чесність звання свого; ти ж умів віддати перевагу йому перед іншими, вигіднішими посадами, і зробив це не через яку-небудь фантазію, але тому, що у собі почув на те покликання Боже, адже ти отримав на додачу до того ум, який бачив далі, ширше і глибше діло, ніж ті, хто тебе підштовхував. Чого ж ти був дитиною, а не мужем, отримавши все, що потрібно мужеві? Словом, ще який-небудь пересічний письменник міг би виправдовуватись обставинами, але не Державін. Він надто зашкодив собі тим, що не спалив принаймні цілої половини од своїх. Ця половина од представляє явище вражаюче: ніхто ще досі так не посміявся з самого себе, зі святині своїх кращих вірувань і почуттів, як це зробив Державін у цій нещасній половині своїх од. Направду, ніби він силкувався тут намалювати карикатуру на самого себе: все, що в інших місцях у нього таке прекрасне, таке легке, таке просочене внутрішньою силою душевного вогню, тут холодне, бездушне й силуване; а що гірше за все — тут повторені ті ж самі звороти, вирази й навіть цілком фрази, які мають таку орлину замашку в його одухотворених одах і які тут просто смішні й подібні до того, якби карлик одягнув панцир велетня, та ще й не так, як слід. Скільки людей тепер висловлюють судження про Державіна, ґрунтуючись на його пошлих одах. Скільки засумнівалось у щирості його почуттів тому тільки, що знайшли їх у багатьох місцях вираженими слабо й бездушно; які двозначні пересуди склалися про самий його характер, душевне благородство і навіть непідкупність того самого правосуддя, за яке він стояв. І все тому, що не спалене те, що повинне бути віддане вогню. Приятель наш П…..н[14] має звичку, викопавши абиякі рядки відомого письменника, тієї ж миті їх тиснути у свій журнал, не зваживши до ладу, чи до честі воно, чи до безчестя його. Він скріплює це діло відомою обмовкою журналістів: «Сподіваємось, що читачі й потомство залишаться вдячними за оприлюднення сих дорогоцінних рядків, у великій людині все достойне цікавості», — і тому подібне. Все це пусте. Який-небудь невисокого польоту читач залишиться вдячним; але потомство плюне на ці дорогоцінні рядки, якщо в них бездушно повторене те, що вже відомо, і