Герцог Фламберг - Кляті вечорниці, Герцог Фламберг

– Мстиславе, – почав він тихим голосом, – я чув про твою втрату. Прийми мої співчуття.

Мстислав подивився на нього без виразу. Він не знав, що сказати.

– Я знаю, що слова не можуть загоїти твою рану, – продовжував Іван, – але хотів, щоб ти знав, що я завжди готовий тебе підтримати.

Мстислав здивувався. Він не очікував такої підтримки від Івана. Адже вони були суперниками, кожен з яких мріяв про серце Марусі. Але зараз, в цю важку хвилину, Іван виявив себе справжнім другом.

– Дякую, Іване, – прошепотів Мстислав.

Іван поклав руку на плече Мстислава.

– Ми всі втратили добру людину, – сказав він. – Василина була світлою і доброю душею.

Мстислав кивнув. Він згадав, як Василина завжди була готова допомогти, як вона зігрівала його своєю добротою. І раптом він зрозумів, що втратив не просто сусідку, а справжнього друга.

Вони просиділи так довго, мовчки дивлячись один на одного. Іван розповідав Мстиславу про Василину, згадував смішні історії, які траплялися з ними в дитинстві. Мстислав слухав його, і йому ставало легше. Він відчував, що не такий вже й самотній у цьому світі.

×××

Дні пливли один за одним, неначе краплі дощу по шибці. Мстислав, все ще не оговтавшись від втрати Василини, шукав способи відволіктися від тяжких думок. Пам’ятаючи про батьківські поради, він вирішив повернутися до свого старого захоплення – різьблення по дереву.

У невеликій майстерні, облаштованій у старій клуні, Мстислав проводив години напроліт, відшліфовуючи дерев’яні заготовки. З-під його вправних рук виходили різноманітні вироби: миски, ложки, тарілки, прикрашені витонченими візерунками. Кожен штрих ножа по дереву був для нього своєрідною медитацією, яка допомагала заспокоїти душу.

Він обирав деревину, яка пахла лісом і сонцем, і намагався вкласти в кожен виріб частинку своєї душі. Кожна лінія, кожен завиток – це була історія, яка розповідала про його життя, про його почуття.

Увечері, коли сідало сонце, Мстислав виносив свої вироби на подвір’я і довго розглядав їх при місячному світлі. Йому здавалося, що в кожному з них живе маленький шматочок його душі.

Одного разу, коли він сидів біля вікна майстерні і милувався заходом сонця, до нього підійшла Ліза. Вона тримала в руках невелику дерев’яну шкатулку, яку Мстислав зробив кілька днів тому.

– Мстиславе, – промовила вона, – це така краса! Я ніколи не бачила, щоб ти так майстерно працював з деревом.

Мстислав посміхнувся. Він був радий, що його робота приносить радість сестрі.

– Дякую, Лізо, – сказав він. – Це допомогло мені відволіктися.

Ліза погладила шкатулку.

– Я знаю, що тобі зараз важко, – сказала вона. – Але ти мусиш жити далі.

Мстислав кивнув. Він розумів, що Ліза права. Життя триває, незважаючи ні на що. І він мусив знайти в собі сили рухатися далі.

З кожним днем Мстислав все більше поринав у світ дерева. Він відчув, що це заняття не тільки допомагає йому відволіктися від проблем, але й надає йому сили жити далі.

Наближався день народження Марусі Чурай, і серце Мстислава знову затремтіло від хвилювання. Хоча він і намагався відволіктися на різьблення по дереву, думки про кохану не давали йому спокою. Він вирішив, що зробить для неї особливий подарунок – такий, який би висловив усі його почуття.

Днями і ночами Мстислав працював у своїй майстерні, відточуючи кожен штрих. Він вирішив виготовити фігурку, яка символізувала б їхнє кохання. Це мала бути фігурка двох птахів, що сидять на гілці квітучого дерева. Один птах був більший, сильний, з розпростертими крилами – це був він, Мстислав. Інший птах був менший, граційний, з ніжним оперенням – це була Маруся.

Коли фігурка була готова, Мстислав довго милувався нею. В кожній лінії, в кожному вигині він бачив своє кохання. Серце його переповнювало хвилювання і очікування.

Настала ніч перед днем народження Марусі. Мстислав, одягнений у темний одяг, тихо вийшов з хати. Серце його колотилося в грудях, як зляканий птах. Він обережно підійшов до будинку Марусі і поклав фігурку під двері. Потім, не озирнувшись, попрямував до своєї хати.

Він лежав у ліжку і довго не міг заснути. Уявляв собі, як Маруся знайде його подарунок, як здивується і розчулиться. Можливо, вона навіть здогадається, хто зробив цю фігурку. Ця думка наповнювала його серце надією.

Ранком Мстислав прокинувся рано. Він не міг дочекатися, щоб дізнатися, як Маруся відреагувала на його подарунок. Але він вирішив не поспішати і почекати, поки до нього хтось прийде з новинами.

×××

Сонце сідало за обрій, залишаючи після себе полотно з яскравих фарб. Мстислав стояв на березі річки, дивлячись на спокійну водну гладь. У його душі вирував шторм емоцій. Гриць Бобренко, його давній суперник, розказав Марусі про подарунок. Сором і розчарування накрили його з головою.

Він уявляв, як Маруся сміялася з нього, як розповідала про це іншим. Здавалося, що все його життя перетворилося на фарс. Він був настільки розчарований у собі, що не бачив іншого виходу, окрім як покінчити з собою.

Мстислав зняв з себе сорочку і повільно увійшов у воду. Холодна річкова вода обпікала шкіру, нагадуючи про холодну байдужість світу. Він занурився з головою, намагаючись заглушити біль у серці.

Але щось зупинило його. Він згадав про сестру Лізу, за яку відповідав сам після смерті матері. Вона була єдиною, хто вірила в нього. А ще згадав про туманну фігуру русалки, яку іноді бачив у цій річці. Легенди розповідали, що русалки забирали до себе самотніх і відчайдушних душ.

Вибравшись з води, Мстислав сів на березі і заридав. Сльози текли по його обличчю, змиваючи з нього усю напругу і біль. Він зрозумів, що не має права так вчиняти з Лізою і з самим собою. Життя – це не тільки радість, але й смуток, що невдачі – це неминуча частина нашого шляху.

Довго сидів він на березі, дивлячись на зірки, які поступово з’являлися на нічному небі. Повільно, але впевнено, до нього поверталося відчуття спокою. Він зрозумів, що життя триває, і у нього ще є шанс все змінити.