Герцог Фламберг - Кляті вечорниці, Герцог Фламберг

Ранок зустрічав Мстислава розбитим головою і важким похміллям. Він прокинувся від того, що хтось його трусив за плече. Це була Ліза.

– Мстиславе, прокидайся! – шепотіла вона. – Що з тобою?

Мстислав відкрив очі і побачив перед собою стурбоване обличчя сестри. Він спробував підвестися, але голова розкололася на шматки.

– Голова розболілася, – промовив він кволо.

Ліза помогла йому сісти.

– Знову напився? – запитала вона з докором. – Як тобі не соромно?

Мстислав опустив голову. Він розумів, що веде себе неправильно, але не міг нічого з собою вдіяти. Алкоголь був його єдиною утіхою.

×××

Сонце ледачо піднімалося над селом, розфарбовуючи небо в пастельні тони. Мстислав який прокинувся з похміллям, що розпирало голову немов тисяча мурах, тримався за голову. Вчорашній вечір видався особливо важким. Горілка, як отрута, заповнила його тіло, але не змогла заглушити біль від нерозділеного кохання.

Він лежав на лаві, дивлячись у стелю, коли раптом почув різкий дзвін тривоги. Серце його завмерло. Напад? Не може бути! Він підвівся, ноги підкошувалися, голова кружляла. Незважаючи на це, він знав, що мусить діяти.

Швидко схопивши шаблю, що висіла на стіні, Мстислав вибіг надвір. Сонне село було насторожене. Жінки вибігали з хат, чоловіки збиралися на майдані. Повітря було наелектризоване очікуванням невідомої небезпеки.

Ліза, яка щойно винесла білизну на річку, почула крики. Вона кинула кошик і побігла до хати. Побачивши свого брата з шаблею, вона зблідла.

– Мстиславе, що відбувається? – запитала вона тремтячим голосом.

– На нас напали! – крикнув Мстислав, не зупиняючись. – Швидко, ховайся в погребі!

Не чекаючи відповіді, він кинувся до воріт. Ліза, приголомшена його словами, кинулася до хати. Вона схопила найнеобхідніші речі і спустилася в холодний, темний погріб. Серце її стукало, як молоток. Вона притулилася до стіни і закрила очі, молячись, щоб все скоро закінчилося.

Мстислав, тим часом, приєднався до інших чоловіків. Вони сформували невеликий загін і рушили назустріч небезпеці. Шабля в його руці була холодною і важкою. Він відчував, як його тіло наповнюється адреналіном. Сьогодні він мав захистити своє село, свою сестру.

Напружена тиша огорнула село. Кожен чув, як власне серце б'ється в грудях. Ніхто не знав, що їх чекає попереду, але всі були готові боротися до останнього подиху.

×××

Сонце, що піднімалося над горизонтом, освітило поле битви, посіяне мертвими тілами та зброєю. Селяни, виснажені боротьбою, зібралися докупи, оглядаючи наслідки сутички. Повітря було просякнуте запахом крові та пороху.

Серед переможців особливо виділялися Гриць та Іван. Їхні шаблі блищали кров'ю, а в очах горіла незгасима лють. Маруся, бачачи мужність Гриця, підбігла до нього і, не соромлячись оточуючих, поцілувала в щоку.

– Ти герой, Грицю, – прошепотіла вона.

Гриць посчервонів і ніяково опустив погляд.

Тим часом, Мстислав лежав у хаті, зблідлий і нерухомий. Куля, що потрапила в плече, завдала йому тяжких ран. Ліза, відклавши всі справи, доглядала за братом. Вона приготувала цілющі трави, які пом'якшували біль і сприяли загоєнню ран.

– Все буде добре, Мстиславе, – шепотіла вона, гладячи його по волоссю. – Ти обов'язково одужаєш.

Мстислав лежав з закритими очима, відчуваючи, як його тіло слабшає. Він думав про Марусю, про Гриця, про те, як безглуздо майже загинув.

Несподівано для себе, він почув тихі стуки у двері. Це була Василина. Вона обережно увійшла до кімнати і підійшла до ліжка.

– Мстиславе, – промовила вона тихим голосом. – Мені стало відомо про твоє поранення. Я хотіла переконатися, що з тобою все гаразд.

Мстислав відкрив очі і подивився на неї. В її очах він побачив щире співчуття.

– Дякую, Василина, – прошепотів він.

Василина провела кілька годин біля ліжка Мстислава, розповідаючи йому про те, що відбувалося в селі. Її голос заспокоював його, і він поступово засинав.

×××

Сонце, пробиваючись крізь завісу хмар, ледь торкнулося зблідлого обличчя Мстислава. Повільно відкривши очі, він озирнувся по кімнаті. Ліза, його вірна сестра, сиділа біля ліжка, тримаючи в руках миску з відваром.

– Як ти себе почуваєш? – запитала вона, помітивши, що брат прокинувся.

Мстислав посміхнувся крізь біль.

– Краще, – прошепотів він.

Раптом, двері відчинились, і в кімнату увійшов батько Івана Іскри. Його обличчя було похмурим.

– Мстиславе, – почав він важко, – у нас погані новини.

Серце Мстислава завмерло. Він відчував, що щось недобре.

– Що сталося? – прошепотів він.

Чоловік зітхнув.

– Василина... її роздерли вовки. Вона пішла в ліс по хворост, і...

Мстислав не дослухав. Ці слова пролунали в його голові, як грім серед ясного неба. Василина, його тихолюбна сусідка, з якою він провів стільки незабутніх годин, загинула такою жахливою смертю.

Сльози покотилися по його щоках. Він не любив її так, як кохав Марусю, але розумів, що вона його любила. Вона була єдиною, хто приходив до нього, коли він був хворий, хто підтримував його у скрутну хвилину. І тепер її не стало.

На нього навалилася така туга, що здавалося, ніщо не зможе її вгамувати. Він відчував себе самотнім і покинутим у цьому світі. Здавалося, що все навколо втратило колір і сенс.

Ліза, бачачи страждання брата, притулилася до нього і почала заспокоювати. Але слова були зайвими. Жодна втіха не могла заглушити біль втрати.

Мстислав лежав з закритими очима, уявляючи собі Василину. Він бачив її посмішку, чув її голос. І з кожною миттю біль у його серці ставав все гострішим.

Дні тягнулися повільно, немов густа смола. Мстислав лежав на ліжку, не відриваючи погляду від стелі. Смерть Василинки стала для нього важким ударом, від якого він не міг оговтатися. Здавалося, світ навколо потьмянів, втратив свої яскраві фарби.

Одного разу, коли він лежав у такому стані, двері кімнати відчинились, і в кімнату увійшов Іван Іскра. Його обличчя було серйозним і сповненим співчуття. Він підійшов до ліжка і сів на край.