Олег Геннадійович Сенцов - Жизня

лісу, де ми раніше з ним гуляли. Викопав яму, поклав туди пса й почав закопувати. Мені було нічим накрити Діка, і після першої лопати землі, кинутої на собачу морду, я спинився. Було важко. Руки не слухалися. Після другої лопати на очі навернулися сльози. Коли земля прикрила пса, кидати стало легше. Ніколи б не подумав, що ховати собаку буде важче, ніж батька.

Кажуть, лихих людей не буває, бувають тільки лихі вчинки. Це правда. Хоч трохи хорошого є в кожній людині. Це хороше — і є доброта. І чим добріша людина, тим вона краща. Уся доброта сіється в дитинстві. Це ласка матері, це батькові руки, це друзі, це казки, це книжки. Це наші мультфільми. У мамонтеняткові, що пливе на крижині до мами, більше доброти, аніж у всіх благодійних фондах разом узятих! Але доброта це ще й любов. І не лише до батьків, братів та зятів, а й любов до тварин. Бажано до свійських, бажано до своїх.

І найкраще любити собаку, і чинити так, щоб він тебе любив. Коти, а тим більше папужки, не вміють любити. Жити вони вміють, а от любити — ні. Любов до собаки більше схожа на любов до жінки. Мама може любити тебе, та їй ще треба любити тата, твоїх братів і сестер, своїх маму й тата, а може, й сусідського дядька Петра, та це вже не наше діло… А собака любитиме тільки тебе, буде вірним тільки тобі. І нічого не вимагатиме натомість. Окрім твоєї любові.

Дитинство

 Усі називають дитинство найщасливішою порою. Згоден. Тільки я б додав: ще й найсвітлішою. Здебільшого. Майже в усіх. Мені щиро жаль тих, у кого не було дитинства, або в кого воно рано скінчилося, або було не дуже світлим.

У мене було все — і дитинство, і достатня кількість світла в ньому. І світло не вимріюється двома кілограмами мандаринів на Новий рік або мультиками по чорно-білому телевізору. І кількістю подарунків на день народження воно теж не вимірюється.

Коли тобі вісім, то набір пластмасових угорських солдатиків — це вершина мрій.

Машинка на радіокеруванні — це солодкий сон, ти його дивився б хоч і серед білого дня.

Та чи були в тебе тоді солдатики, чи купили тобі машинку, потім, через багато років, уже не має значення. І ставши дорослим, ти розумієш, що тепер цей припалий пилом мотлох зовсім не важливий, але ти розумієш також, що там, у дитинстві, для тебе — дитини, це теж не було найголовнішим.

Головне, що було й мало бути головним, — це мама, це родина, це друзі, це улюблені тварини, все живе, що тебе оточує, що несе це світло, яке освітлюватиме тебе зсередини завжди — що б не сталося після. Після. Після дитинства.

Я себе пам’ятаю дуже рано. Іноді мені навіть здається, що я пам’ятаю обличчя, які схилялися наді мною, коли я лежав у дитячому візочку (хоча зараз я схильний вважати, що то мені запам’ятався кадр із якогось фільму).

Особистістю я себе відчув теж дуже рано, років у п’ять. Я загнав у палець скабку й не зміг її витягти. Якийсь друг, от не пригадаю цієї сволоти, сказав мені, що це все, кінець — скабка з пальця дійде до серця, і я помру.

Це найперше яскраве враження з дитинства: мені п’ять років, я йду додому з дитячого садка, в сандалях і шортах, пагорбом, неподалік од свого Села (діти чомусь не люблять доріг, вони завжди зрізують де заманеться, а якщо дорога пряма, то повзуть кущами). Ага, тож я йду, високо, переді мою все село внизу, садочок позаду, далеко ліворуч школа, в якій я ще не встиг побувати, — і я подумки прощаюся з усім цим, готуюся вмирати. Обстановка спокійна, в міру трагічна, вітряно. Але я не плачу, так — то й так.

Не знаю, що було далі, — раннє дитинство я пам’ятаю шматками, — та якщо я досі живий, отже, скабка пройшла мимо.

Мені шість. Вулиця. Скоро вечір, ми бавимося в войнушку. Я з автоматом і моїм другом залягли за каменем неподалік од мого дому. Раптом хтось позаду вихоплює з-за мого пояса пластмасовий пістолет і тиче ним мені в спину. Обертаюся — батько. «Тату, не заважай!» Сильні мозолясті руки шофера, чорні з кривавими патьоками — ремонт. Іде з роботи. Тверезий. Щастя.

Дивно, які саме шматки пам’ять зберігає з дитинства. Мені сім. Мама лупцює мене по голих ногах у шортах гумовим шлангом — сусідські дівчата сказали їй, що я жбурляв камінці й розбив у них вікно. Жбурляв не я, я тільки стояв поруч і дивився, як інші пацани дражнили дівчат тими камінцями, і того дня повилітало багато шибок — на сусідньому кар’єрі знову передали куті меду з динамітом. Але шлангом отримав я. Дуже боляче. А ще більш образливо. Ні за що… Мене рідко лупцювали, лише кілька разів, і щоразу — за вчинки інших.

До речі, про кар’єр! Хіба поруч із вашим домом не добувають камінь у відкритому кар’єрі? Дивно. Поряд із моїм добували. Дуже близько. І підривали його періодично, щодня, в обід. Завжди несподівано вила сирена, двічі: довгий гудок і короткий. Потім, після паузи — вибух. Якщо встигнеш вибігти на подвір’я і вгадати, куди дивитися, то побачиш на горі невелику хмарку пилу.

Вісім років. Друзі, як завжди, прийшли зранку в гості, ми назбирали на городі повну банку колорадських жуків і збудували для них із піску й мотлоху концтабір…

Увечері мій день народження. Купа гостей — друзі батьків. Дарують подарунки, найчастіше гроші — такі красиві, важливі папірці, червоненькі або синенькі, з профілями Леніна. Наче приємно, радісно — як дорослому. Потім, уранці, ти віддаєш їх мамі. У тебе їх навіть не просять, сам віддаєш — так заведено. Потім тобі на них щось купують або вони йдуть на сімейні потреби, на поправку бюджету після святкових витрат — тітоньок і дядечків треба було добре нагодувати й напоїти. А в тебе залишається відчуття порожнечі, обману. І я перестав любити папірці з профілем Леніна на свої дні народження.

Якщо зараз хтось прийде на свято моєї дитини з грошима замість подарунка, то хай начувається — я іноді сам себе боюся.

Гроші для дитини нічого не означають. У першому класі я знайшов у школі, на спортивному майданчику, півтора карбованця! Я не знав, що з ними робити. Стан такий, як наче б я зараз знайшов мільйон доларів одним папірцем із поміткою для ультрафіолетових ламп «Помічено УБЕЗ» — сила-силенна грошей, а подіти нікуди. Тоді мені давали десять копійок на обід, вистачало на велику булочку з тістом. А тут — півтора карбованця. Не знаючи, куди їх подіти, не зізнаючись батькам, я приховав гроші, а потім загубив десь і вгамувався — валіза без ручки, баба з воза тощо…

Дев’ять. У нас з’явилося авто. Старий «Москвич». Ми тепер іноді їздили на море — не на страшенно паркому й повільному автобусі, не на бортовому колгоспному «газику» з дерев’яними лавицями, а на своєму авто! Я не вважав, що це круто, тоді так не говорили — просто зручно і швидко. Найцікавіше в подорожі на море — це коли починаєш під’їжджати й ще здалеку намагаєшся побачити його смужку, що трошки відрізняється за кольором від синього неба. Коли автівка піднімається на останню гірку, і ти нарешті його бачиш — тоненьку риску під краєм неба — море! Скоро. А щастя вже зараз.

Десять. Вулиця коло мого будинку, вечір, сутінки. Ми бавимося в хованки. Пацани