Джонатан Страуд - Бартімеус: Амулет Самарканда, Джонатан Страуд

Скажімо, оцей ріг для виклику демонів. Я знав, що він справжній, бо варто було глянути на нього, як мене занудило. Один раз дмухнеш у такий — і всі, хто опиниться в межах чарівникової сили, приповзуть до нього на череві й благатимуть, щоб він щось наказав їм. Жорстоке й дуже давнє знаряддя.

В іншій шафці лежало глиняне око. Колись я вже бачив таке — в голові голема. Цікаво, цей бовдур Лавлейс знає силу такого ока? Навряд. Придбав, мабуть, десь на ярмарку в Центральній Європі — так собі, на пам’ять. Магічний туризм, у біса...[12]Якщо Лавлейсові не пощастить, колись ця штучка вб’є його.

Тут зберігавсь і Амулет Самарканда — в окремій маленькій шафці, захищений склом і власною репутацією. Я підійшов ближче, перевіривши про всяк випадок рівні. Небезпеки ніби немає, та на сьомому рівні відчутне якесь коливання. Ні, не тут, але десь поблизу. Треба поспішати.

Амулет був невеличкий, зроблений із померклого золота. Він висів на короткому золотому ланцюгу. Посередині видніла овальна нефритова вставка. На золоті було викарбувано нехитрий візерунок — коней на бігу. Коні були головним багатством якогось племені з Центральної Азії, що три тисячі років тому створило цей Амулет, а потім поховало його в могилі однієї зі своїх царівен. Там його й відшукав у 1950—х роках якийсь російський археолог, у якого цю коштовність невдовзі вкрав один чарівник, провідавши про його справжню цінність. Як Амулет потрапив до Саймона Лавлейса, кого заради цього довелося вбити чи обдурити, — я не мав жодної гадки.

Я знову схилив набік голову й прислухався. Довкола було тихо.

Я заніс свою хлоп’ячу руку над шафкою, всміхнувся, мов до дзеркала, — й щосили вдарив кулаком по склу.

Струс магічної енергії збурив усі сім рівнів. Я схопив Амулет і надяг на шию. Потім хутко обернувся. У кімнаті все було так само, та я відчував, як щось лине сьомим рівнем — і стрімко наближається до мене.

Час нишпорити потайки минув.

Уже майнувши до дверей, я краєм ока помітив, як у повітрі несподівано відкрився портал. Хтось ступив до кімнати, затуливши собою чорний прохід.

Налетівши на двері, я грюкнув по них своїм хлоп’ячим кулачком. Двері склалися навпіл, наче гральна карта. Не марнуючи жодної миті, я кинувся через поріг.

Коли я опинився в коридорі, до мене миттю обернулася ропуха. З її роззявленої пащі вилетіла грудка зеленого слизу — ця тварюка націлялася мені в голову. Я ухилився, грудка влучила в стіну, знищила картину і роз’їла шпалери й тиньк аж до цегли.

Я жбурнув у ропуху закляття Зменшення. Тварина з жалібним кумканням обернулася на малесеньку кульку й ляпнулася на підлогу. А я вже мчав далі. Дорогою я створив довкола свого людського тіла Щит — на той випадок, якщо в мене теж чимось пожбурять.

Це рішення виявилось мудрим, бо наступної миті спалахнув зелений вогонь і біля мене просто-таки розірвався згусток енергії: переслідувач застосував закляття Вибуху. Вибух виявився такий потужний, що мене кинуло вперед і я врізався головою в стіну. Зелене полум’я облизнуло мене, залишивши на шпалерах смути — ніби від пальців велетенської руки.

Я підхопився, струшуючи з себе уламки цегли, і озирнувся.

У кінці коридору на дверях стояла висока чоловіча постать із яскраво—червоною шкірою й шакалячою головою.

— Бартімеусе!

Коридором прокотився ще один Вибух. Я крутнувся в бік сходів — і, коли Вибух розніс на порох ріг стіни, промчав поруччям і проїхав зо два метри чорно—білою підлогою, розтрощивши безліч плиток.

Підскочивши, я поглянув у бік парадних дверей. Крізь матове скло було видно жовтий силует одного з вартових. Цей дурень причаївся в засідці, гадаючи, що його не видно зсередини. Тому я вирішив вийти надвір десь в іншому місці. Розум завжди перемагає грубу силу!

Та будь-що я мав якнайшвидше забиратися звідси. Гамір, який лунав згори, свідчив про гонитву.

Я пробіг через дві кімнати — бібліотеку та їдальню, — щоразу кидаючись до вікна й відступаючи, бо надворі бовванів хтось із жовтих вартових, або навіть і не один. Глупоту цих тварюк, що діяли так безглуздо, можна було зіставити хіба що з моїм небажанням перевіряти, якою саме магічною силою їх озброєно.

Ззаду хтось шалено вигукував моє ім'я. Передчуваючи недобре, я відчинив наступні двері і опинився на кухні. Внутрішніх дверей тут більше не було, зате був прохід, що вів до теплиці, де росли всілякі трави та зелень. За теплицею виднів садок, де в повітрі гасали ті самі троє вартових на своїх триніжках. Щоб виграти час, я наклав на двері позаду себе Печатку. А потім озирнувся — й побачив кухаря.

Кухар глибоко сидів на стільці, виставивши ноги на кухонний стіл. Гладкий, веселий, рум’яний чолов’яга з величезним сікачем для м’яса в руці. Цим сікачем він старанно обрізав собі нігті, кидаючи краєчки точнісінько в камін. Та водночас кухар не зводив з мене своїх маленьких чорних очиць.

Мені зробилося недобре. Цього кухаря, здається, нітрохи не здивувала поява в нього на кухні хлопчика—єгиптянина. Я перевірив його на інших рівнях. Із першого по шостий він був однаковісінький — гладкий чолов’яга в білому фартусі. А на сьомому..

Отакої.

— Бартімеусе!

— Фекварле!

— Як ся маєш?

— Непогано.

— Щось давненько тебе не було.

— Якось так.

— Шкода, еге ж?

— Еге ж... Ну ось я й тут...

— А й справді.

Під час цієї милої бесіди з-за дверей без упину лунали Вибухи. Та моя Печатка трималася міцно. Я спробував усміхнутись якнайлагідніше.

— Джабор і досі такий вразливий?

— Еге ж, такий самий. Тільки здається мені, Бартімеусе, що тепер він став ще голодніший. Це, мабуть, єдина зміна. Подивишся, то він ніколи не буває ситий — навіть тоді, як щойно попоїсть. А нині — ти й сам це бачиш — таке трапляється нечасто.

— Що ж це — «не годуй собак, щоб лютіші були»? Так, мабуть, чинить ваш хазяїн? Скільки ж у нього сили, щоб тримати в неволі