Джонатан Страуд - Бартімеус: Амулет Самарканда, Джонатан Страуд

Однією з них була жінка. Досить моложава (для людей це означало, що то була справжня юнка) й досить гарненька, навіть спокуслива. Великі очі, коротко зачесане чорняве волосся. Я мимоволі запам’ятав її риси. Завтра, коли я навідаюся до того хлопчини, приберу її вигляд. Тільки без одягу. Цікаво, як на це зреагує його міцний, але все ж таки хлоп’ячий розум![8]

Щоправда, тієї миті мене більше цікавив чоловік, до якого ця жінка всміхалася. Він був високий, худорлявий і гарний якось по—вченому: змащене запашним гелем волосся, невеличкі круглі окуляри, широка усмішка з міцними зубами, випнуте підборіддя. Щось мені підказувало, що це і є той самий чарівник, Саймон Лавлейс, — чи то невловима аура сили і влади, чи хазяйський порух, яким він обвів вітальню, чи невеличке бісеня на другому рівні, що ширяло за його плечем і пильно стежило, чи не чаїться тут, бува, якась небезпека?

Я сердито потер передні лапки. Доведеться подвоїти увагу: це бісеня неабияк утруднює справу![9]

Шкода, що я не перетворився на павука. Вони можуть по кілька годин нерухомо сидіти й ні про що не думати. Мухи — істоти нервовіші. Та якщо я перемінюся просто зараз, раб чарівника неодмінно помітить мене. Довелося змусити своє тіло принишкнути й не зважати на біль, що знову взявся дошкуляти мені. Цього разу — під хітиновою оболонкою.

Чарівник тим часом захопився промовою. Жінка зирила на нього очима відданого спанієля, такими дурними й захопленими, що мені захотілося її кусьнути.

—... це чудова можливість, Амандо. Ти потрапиш до най— вишуканішого лондонського товариства! Ти знаєш, що сам прем’єр-міністр хотів подивитись на твою садибу? Так, я зумів цього добитися. Мої вороги кілька тижнів набридали йому своїми огидними наклепами, та він досі має намір провести конференцію в твоїй садибі. Отож, кохана, я досі можу впливати на нього, коли справа того варта. Найголовніше — знати, як зіграти на його вдачі, як підлестити його самолюбству... Між нами кажучи, він — досить—таки слабка людина. Його сильне місце — привабливість, але нині він навіть до цього вдається нечасто. Та й навіщо?Він має досить людей у цивільному, які все зроблять замість нього...

Чарівник торохтів без упину, сиплючи тими чи іншими іменами. Жінка відсьорбувала з келиха вино, кивала, здивовано зойкала, коли було треба, й тулилася ближче до нього. Я мало не задзижчав з нудьги[10].

Раптом бісеня насторожилось. Воно обернулось на сто вісімдесят градусів, вирячилось на двері з протилежного боку вітальні й легенько вщипнуло чарівника за вухо. Двері через кілька секунд відчинились, і до кімнати шанобливо ступив лисий лакей у чорній лівреї.

— Пробачте, сер, ваш автомобіль готовий.

— Дякую, Картере. Ми будемо за хвилину.

Лакей пішов. Чарівник поставив свій, досі ще повний, келих на тацю й галантно поцілував жінці руку. Бісеня за його спиною скривилося з огиди.

— Мені вкрай не хочеться їхати, Амандо, але я мушу. Сьогодні я вже не повернуся додому. Можна, я зателефоную тобі? Підемо завтра увечері до театру?

— О, це було б чудово, Саймоне.

— От і гаразд. Мій приятель Мейкпіс саме виставив нову п’єсу. Я негайно замовлю квитки. А тим часом Картер відвезе тебе додому.

Чоловік, жінка й бісеня пішли, залишивши двері відчиненими. Обережна муха за їхніми спинами виповзла зі схованки й тихо перелетіла через кімнату до нового спостережного пункту, звідки було видно передпокій. Наступні кілька хвилин були заповнені жвавою діяльністю: хтось надягав пальто, віддавав накази, ляскав дверима. Аж нарешті чарівник поїхав.

Я вилетів до передпокою. Там було просторо й холодно. Підлога була викладена чорно—білою плиткою, у великих керамічних горщиках росли яскраво—зелені папороті. Я покружляв довкола люстри, дослухаючись. Усюди було тихо. Звуки лунали тільки з кухні, й до того ж цілком невинні: бряжчали тарілки й каструлі, та ще зрідка хтось гучно відригував. Мабуть, кухар слабував на шлунок.

Мені спало на думку застосувати обережний магічний імпульс і за його допомогою з’ясувати, де чарівник ховає свої амулети. Та врешті я вирішив, що це надто ризикована річ. Навіть якщо всередині немає ніякої охорони, імпульс помітять вартові надворі. Що ж, доведеться вирушати на пошуки власною мушиною персоною.

На всіх рівнях було чисто. Я пролетів передпокоєм, а потім, сподіваючись на інтуїцію, вгору вздовж сходів.

Звідти у двох напрямах вів коридор, застелений килимами й завішаний картинами. Мене відразу зацікавив прохід праворуч: там, десь за півдороги до кінця, причаївся спостерігач. Людина прийняла би його за протипожежну сигналізацію, та на інших рівнях були помітні його справжні обриси: на стелі сиділа ропуха з бридкими виряченими очима. Щохвилини вона підстрибувала на місці й крутилася. Коли чарівник повернеться, ропуха доповість йому про все, що трапилося за цей час.

Я спрямував у бік ропухи трохи магії. Зі стелі витекла густа пара і огорнула спостерігача. Поки засліплена ропуха спантеличено стрибала й кумкала, я помчав до дверей у кінці коридору. З усіх дверей, що виходили сюди, тільки ці не мали замкової щілини. До того ж під деревом, пофарбованим набіло, ховалися металеві смути. Аж дві причини, щоб розпочати саме з цих дверей.

Під дверима була малесенька тріщинка, замала для комахи, та мені все одно до болю хотілося перемінитись. Муха розпливлася струмочком диму, що просяк через тріщинку — тієї самої миті, коли пара довкола ропухи саме розвіялася.

У кімнаті я перетворився на дитину.

Якби я знав, як звуть отого учня, то навмисне обернувся б на нього — нехай Саймон Лавлейс посушить собі мозок, розплутуючи це викрадення. Та не знаючи його імені, я не мав такої змоги. Отож я перетворився на хлопчика, якого знав — і навіть любив — за давніх часів. Його прах уже давно сплив водами Нілу, тож мій злочин нічим йому не зашкодить. А мені просто приємно було згадати його. Він був смаглявий, із жвавими очима, в білій пов’язці на стегнах. Хлопчик озирнувся, схиливши за своїм звичаєм голову набік.

У кімнаті не було жодного вікна. Вздовж стін стояло кілька шафок, заповнених усіляким магічним дріб’язком. Здебільшого цей дріб’язок міг придатися хіба що для фокусів[11]. Та водночас тут було й декілька цікавіших штучок.