Olha Alder - Громовиця в Порцеляновій Чашці, Olha Alder

Серце Лавінії пом'якшилося:

— Добре, пане. Але якщо ви не повернетеся, завтра я знайду вас, і ви отримаєте покарання від капітана корабля. Я гарненько запам'ятала ваше обличчя. — Твердість у її голосі була очевидною.

Юний боцман кивнув і, отримавши гроші, кинувся кудись униз.

Леді Лавінія провела рукою по вологих дошках, складених на подобі лавки, і сіла, дивлячись на морську гладь.

Океан був неспокійним. Легкі хвилі, що гойдали корабель, не здавалися занадто небезпечними. Лавінія позіхнула, навіть не прикриваючи рота рукою. Якщо довго дивитися на воду, то може й закачати.

Десь у глибині душі вона трохи шкодувала, що вирішила втрутитися в нічну авантюру за два фунти. Вона могла б тихо попити улюбленого трав'яного чаю в каюті в компанії бульварного роману, такого бажаного і забороненого в будинку татка.

Але пристрасть до пізнання нового, прищеплена улюбленою тітонькою, вже привела її до нової пригоди.

Боцман повернувся з тонким шматочком жовтого паперу.

— Прошу, леді. — Він низько вклонився, передаючи квиток обома руками.

Леді Лавінія з легкістю вихопила його і з задоволенням прочитала незграбний почерк: "Запрошення на виступ трупи "Китайський театр"."

Усмішка сама собою розпливлася на її обличчі. Ні про який бульварний роман більше не могло бути й мови.

— О, дорогий пане! — Вона знову схопила його за руку. — Ви такий молодець! — Усмішка на її обличчі була такою широкою і дивовижною. Леді так не посміхалися.

Цей невпинний оптимізм, що виходив як розсіяне місячне світло прямо з глибин душі леді, змусив боцмана щиро усміхнутися і стиснути її руку у відповідь.

— Ведіть же мене, швидше! — Радісно попросила вона.

Недовго пройшовшись по палубі, боцман відчинив двері курильної кімнати. Щільний дим клубами вився навколо джентльменів, що розсідалися на м'яких кріслах за ігровими столами.

Світло було слабким і приглушеним. На олійні лампади накинули напівпрозорі фіолетові тканини, створюючи містичну атмосферу.

По шкірі Лавінії від шиї та вниз, уздовж хребта, сковзнули мурашки, поширюючись на руки й ноги. Вона затремтіла від захвату і передчуття.

Боцман провів її до красивого м'якого крісла і, вклонившись, залишив на самоті.

Ввічливий слуга тут же приніс гранований стакан з іскристим золотим солодкуватим ромом. Смак у роті був м'яким і тягучим, трохи медовим, але однозначно зберігав тростинний присмак.

— Це з французьких островів? — Весело поцікавилася вона.

— Леді добре розбирається в міцних напоях, — услужливо посміхаючись, відповів слуга і зник серед новоприбулих джентльменів.

Чоловіки сіли прямо перед Лавінією, не помітивши леді. Вона стримала невдоволення. Частина сцени тепер була трохи прихована джентльменами з великими головами й міцними плечима. Серед них були дві знайомі голови: сивочолий містер Брудберк і джентльмен із бакенбардами — Едвард Ллевеллін з Уельсу. Ці двоє сиділи прямо перед нею, закриваючи видовище, яке ще не почалося.

Леді Лавінія ковтнула ще трохи м'якого рому і розслабилася, осідаючи у своєму кріслі ще глибше. Коли їй стане цікаво, вона скочить і стане позаду них. Буде нависати над ними, як справжня темна енергія.

Вголос хихикнувши над своїми думками, вона уставилася на сцену, очікуючи, коли завіса впаде.

Замість цього пролунав гонг: гучний, сильний, що розривав неквапливу атмосферу курильної кімнати. Звук, що змушував зібратися і мало не вишикуватися. Лавінія точно знала, що це за звук. Вона познайомилася з ним, коли подорожувала Китаєм із тітонькою. Ця трупа досить ретельно підготувалася до виступу.

Лавінія піднялася в кріслі та заворушилася, витягуючи шию, шукаючи зручне положення тіла, намагаючись розгледіти, що там на сцені.

Ехо гонга затихло, і тонкі дзвіночки, що виконували музику вітру і крапель дощу, пролунали ніжно і м'яко, вкрадливо влаштовуючись у свідомості кожного, готуючи до лінії оповіді.

Лавінія посміхнулася. Це видовище обіцяє бути досить точним.

Але коли палантин спав, її посмішка стала сухо-ввічливою.

Струнка, навіть виснажена дівчина сиділа на дні великої клітки. Її сукня була зі старого і зношеного матеріалу, на якому вже стояли сотні латок.

Особливі плавні рухи дозволяли їй просочуватися через клітку вгору, вниз, убік. Коли все її тіло вигиналося, вона ставала схожою на змію. Ні, не просто схожою. Вона була змією.

Щойно вона зупинялася і робила перепочинок, прикриваючи тонким віялом нижню половину обличчя, леді Лавінія бачила в її погляді тугу. Нестерпну тугу, що пробирала до кісток. Тугу, через яку Темза поглинала деяких жителів, які вирішували подивитися смерті прямо в очі.

Це був їхній останній погляд, у якому вони бачили лише своє відображення, що наближалося до бруднуватої водної гладі.

Погано жили, погано померли, сміливо помирали.

На сцені з'явився чоловік, який відчинив клітку. Він розлігся внизу на тонкому татамі, підбадьорюючи майко слизькими відвертими поглядами, оголюючи її своїм неприхованим бажанням.

Леді Лавінія знала цю японську постановку.

Історія оповідання про зраджену майко. Нечесна людина, яку вона полюбила і якій віддала всю себе, зрадила її, продавши в рабство.

Однак уперше ця історія була показана акторами так моторошно.

Чоловік на сцені дістав батіг і вдарив дівчину по спині. Вона так закричала від справжнього болю!

Леді Лавінія скочила на ноги. Тепер вона бачила краще. На спині актриси з'явилися дві діри, звідки в ангела могли б вирости крила, прямо в зоні лопаток. Шкіра була травмована, і кров просочувалася на сукню, забарвлюючи її в багряний колір.

— Пане, що відбувається?! — Закричала леді Лавінія, втративши терпіння і самовладання.

Джентльмени, що сиділи перед нею, озирнулися. Слуги почали стрімко запалювати свічки. А дійство на сцені зупинилося.

— Леді Лавінія Фейрфекс? — Містер Едвард Ллевеллін підвівся зі свого місця. — Як ви сюди потрапили?