Жоель Діккер - Книга Балтиморів

корках. А якщо запізнювалися Монклери, то дідусь із бабцею казали, що вони завжди так роблять, нічого дивного, мовляв. У всіх випадках Балтимори були утіленням найкращого, а Монклери могли б і ліпше поводитися. Найвишуканіша ікра, яку привозили Монклери, не варта була й жмені гнилої капусти від Балтиморів. Коли у крамниці чи в ресторані ми зустрічали знайомих діда й баби, то бабця казала: «Оце мій син Сол, відомий адвокат. А це його дружина Аніта, провідний лікар у центрі Джона Гопкінса, і їхній син Гіллель, юний геній». Кожному Балтиморові тиснули долоню й поштиво вклонялися. Продовжуючи свій монолог, бабця недбало тицяла пальцем на нас із батьком. «А це родина мого молодшого сина». І нам кивали головою, як ото дякують водієві чи хатній прибиральниці.

Тільки в одному упродовж перших років мого дитинства рівні були Балтимори і Монклери — у кількості: обидві наші родини складалися з трьох осіб. Та хоч офіційно Балтиморських Ґольдманів було троє, всі, хто добре їх знали, сказали б, що їх четверо. Адже незабаром моєму двоюрідному братові Гіллелеві, з яким я ділив лиху долю єдиної дитини, неабияк поталанило — життя подарувало йому брата. Внаслідок подій, що про них я ще розповім, у всіх ситуаціях поруч із ним був друг, котрого, якби його не знали, можна було б вважати уявним. Звали його Вудро Фінн чи, як ми його називали, Вуді, й був він був гарніший, вищий, дужчий, усе вмів, на все звертав увагу і завжди перебував поруч, коли у ньому була потреба.

Минуло трохи часу, й Вуді посів у родині Балтиморських Ґольдманів особливе місце, став заразом одним із них і одним із наших, небожем, сином і братом. Його присутність поміж ними була така очевидна, що — найвища ознака його належності до цих людей — як він був відсутній у колі родини, то всі відразу ж питали, де це він подівся. Ґольдмани непокоїлися, коли його не було, його присутність була не просто законною, а й необхідною умовою єдності їхньої родини. Якби хтось запитав про Балтиморських Ґольдманів, то йому відразу ж, не замислюючись, назвали б Вуді. Отак вони знову переграли нас: у матчі Монклерів проти Балтиморів, де завжди була нічия, рахунок тепер став 4:3. Вуді, Гіллель і я були найвірніші друзі на світі. З Вуді минули найкращі мої роки у Балтиморів, від 1990 до 1998 року, то був прегарна пора, хоч у ній і зародилися зерна того, що призвело потім до Драми. Від десяти до вісімнадцяти років ми були цілком нерозлучні, становлячи трійцю, яку прозвали Ватагою Ґольдманів. Ми любили один одного, як люблять мало які брати: ми зміцнили наші стосунки урочистими присягами, змішали нашу кров, поклялися у вірності й у вічній дружбі. Попри те, що сталося потім, я пригадую ті роки, як прекрасну пору, епопею трьох щасливих підлітків у благословенній богом Америці.

Їздити в Балтимор, бути з ними — у цьому я вбачав сенс мого життя. Тільки з ними почувався самим собою. Слава богу, хоч був я в тому віці, коли дітлахи мало подорожують самі, батьки все ж таки відпускали мене в Балтимор на вихідні, щоб я побачився з тими, кого люблю. Для мене то був початок нового життя, а віхами — розклад шкільних вакацій, педагогічні дні й святкування річниці американських героїв.

Щойно наближався День ветеранів, річниця Мартіна Лютера Кінга чи День президента, як мене охоплювала невимовна радість. Я просто місця собі не знаходив. Слава воякам, що полягли за батьківщину, слава нашим чесним і гідним президентам, що дали нам вихідний кожного третього понеділка в лютому!

Щоб вигадати зайвий день, я домігся в батьків дозволу вирушати в дорогу простісінько після школи. Допіру закінчувалися уроки, вихором біг додому і хутко збирав речі. Як валіза була готова, чекав, коли приїде з роботи мама й відвезе мене на вокзал в Ньюарку. Сидів у кріслі біля вхідних дверей, у куртці й черевиках, і тупав ногами з нетерплячки. Щоб згаяти час, розглядав світлини наших родин, що стояли на шафі коло мене. Здавалося, ми такі нікчемні, а вони просто-таки чудові. Слід сказати, що життя моє в Монклері, передмісті Нью-Джерсі, було хороше, спокійне і щасливе, я там і горя не знав. Але наші авто здавалися мені не такими лискучими, наші бесіди не такими цікавими, сонечко не таким яскравим, а повітря не таким чистим.

Потім лунав сигнал маминої автівки. Я вибігав з хати і сідав у її стареньку «хонду сівік». Мама фарбувала нігті або пила каву з картонного стаканчика, їла канапку чи заповнювала податкову декларацію. Часом вона робила все це одночасно. Вона була елегантна, добре вбрана. Гарна мов писанка, пречудовий макіяж. Та, повернувшись із роботи, не знімала з жакета бейдж зі своїм іменем і написом «До ваших послуг», а мені це здавалося страшенно принизливим. Балтиморів обслуговували, а ми були слугами.

Я картав матінку за те, що запізнилася, вона просила в мене вибачення. Я не прощав, і вона ніжно проводила долонькою по моїй чуприні. Цілувала, залишаючи на моїй щоці помаду, і хутенько витирала її хусточкою. Потім відвозила мене на вокзал, і я сідав на вечірній потяг до Балтимора. Дорогою вона казала, що любить мене і що їй мене бракуватиме. Перед тим, як посадити мене у вагон, вона простягала пакет із канапками, які купила там, де й каву, потім брала з мене обіцянку, що я буду «чемним і слухняним хлопчиком». Пригортала до себе, крадькома тицяла в кишеню двадцять доларів і казала: «Я люблю тебе, котику мій». Потім двічі, а то й три чи чотири рази цілувала в щоку. Казала, що одного цілунку замало, хоч, як на мене, і одного було забагато. Згадуючи зараз про те все, я гніваюся на себе, що не давав їй цілувати мене по десять разів. Та й кидав я її частенько, а воно було недобре. І ще за те гніваюся, що не завжди пам’ятав, які недовговічні наші матері, не завжди казав собі: люби свою матінку.

Насилу дві години — і я вже на центральному вокзалі Балтимора. Нарешті переходжу в іншу родину. Скидаю з себе тісну і вбогу вдяганку Монклерів і вбираю розкішну тогу Балтиморів. На пероні, в сутінках, чекає мене вона. Гожа, мов королева, осяйна й елегантна, мов богиня, та, що образ її часом соромітно бентежить мене ночами, — тітонька Аніта. Я підбігав і обнімав її. Відчував, як гладить вона мене по голові, як