Ірина Кузьменко - Один постріл , Ірина Кузьменко

Розділ 2

В аеропорту «Каструп» міста Копенгаген мене зустріла не сестра, а чоловіки в блакитних сорочках, чорних краватках, синіх штанах, класичних чорних туфлях та з поліцейськими значками на рукавах і погонами на плечах. Вони відрекомендувалися та показали свої посвідчення. Ноги стали ватними, я ледве йшла слідом за ними.

— Міс, ви повинні поїхати з нами у відділок! — доки ми їхали, ці слова лунали в моїй голові.

— Ви погано себе почуваєте?

— Можливо, будете води?

— Міс Авраменко, мені дуже шкода, але ваша сестра...

Що вони говорили далі, вже не чула. Я сиділа в машині ніби в тумані. До мене зверталися, а я не могла осмислити почуте. Коли приїхали у відділок, мій багаж забрали та кудись віднесли. Я просто мовчки йшла, ніби той бездушний робот, не розуміючи куди й навіщо.

Ці жахливі та незрозумілі декілька годин стали справжньою мукою. Від раптових сліз до істерики й криків, що вони всі божевільні, що моя сестра не померла, тим паче, що вона не могла це зробити... а саме — самогубство...
Коли істерика пройшла, а залишилися лише солені сльози, я присіла в крісло та намагалась зосередитись на чомусь іншому або на комусь.

Поглядом обвела великий кабінет. Поглянула на всіх людей, які були присутніми. Одна жінка, троє чоловіків та офіцер, який мені щось говорив, але я вже його не слухала. Думок було настільки багато, що я не могла зосередитися. Мій погляд блукав від одного обличчя до іншого. Я шукала порятунку, але всім було байдуже, всі були зайняті своїми справи. Від хвилювання почали тремтіти руки. Опустила голову та занурилася у свої думки. Через кілька секунд почула, як офіцер, який розмовляв зі мною, почав на когось кричати. Він гнівався. Дуже сильно, і все, що я могла зрозуміти з його крику, так це те, що він комусь сказав, а скоріше заверещав:

— Я не давав наказу розповідати їй в аеропорту! Дівчина в потрясінні! Бовдури! Ідіть геть із моїх очей!

Вони що, знущаються з мене? Якого дідька влаштовувати цей гармидер? Я заплющила очі та намагалася вгамувати серцебиття, але почула, як відкрилися двері та хтось заговорив. Я відволіклася на розмову.

— Даніелю, ти знову приволік у відділок Біллі Ейорна? Минулий раз, якщо ти не пам’ятаєш, його батько пред’явив позов до нашого управління за побої та незаконне затримання.

— Можливо, його варто все ж таки посадити на декілька діб?

Я нарешті підняла голову та перевела погляд на офіцера, який сидів навпроти мене.

— Офіцере Клайв, якщо розмова завершена, я хочу піти звідси, — промовила українською мовою.

— Я не розумію, що ви сказали! — піднявши брови, промовив офіцер.

— Це хто в нас? — почула питання та, озирнувшись, поглядом зустрілась із сірими очима. Чоловік присів на край стола та пильно дивився на мене.

— Мирослава Авраменко, сестра загиблої українки, громадянки Данії — Вероніки Авраменко.

Чоловік опустив очі та взяв зі столу якісь папери. Почав переглядати їх і час від часу зиркав на мене. Я опустила голову й втупилася в підлогу. Коли до мене озвалися, поглянула на офіцера Клайва.

— Лейтенант Даніель Мортен супроводить вас… у морг для пізнання.

Ще кілька секунд похмуро дивилася на офіцера й зрештою кивнула.

— Міс Авраменко, — позаду себе почула спокійний голос і підняла голову, — співчуваю вашому горю, але цю процедуру ви повинні пройти.

— Гаразд, — прошепотіла.

Повільно піднялась із крісла та пішла слідом за лейтенантом. Він кілька разів озирнувся, потім сповільнив ходьбу та наблизився ближче, допомагаючи мені зробити останній крок до машини, тим самим притримуючи за лікоть. Зупинилася. Розуміючи, якщо сяду в автомобіль, то дороги назад не буде. Руки тремтіли, серце шалено стукотіло в грудях. Цей звук відбивався у скронях голови. Перевела подих та поглянула на чоловіка, який спокійно чекав мого рішення.

— Назад дороги не буде! — байдужим тоном промовила. — Я не можу це зробити... це занадто... тяжко!

По щоках потекли сльози. Я намагалася перевести подих, відчайдушно хапаючи повітря. Намагалася триматися з останніх сил, але не змогла. Відчула, як сильні руки схопили за талію. В очах потемніло, я падала в безодню, таку страшну та небезпечну.

— Мирославо, ви повинні це зробити! Заради сестри!

Я захитала головою. Закрила обличчя руками та почала схлипувати. Істерика накрила мене. Я вже не розуміла, що мені робити, і чому все так трапилось із Веронікою?

— Не можу... — вичавила із себе слова. — Не сьогодні.

Відійшла від чоловіка. Один крок, потім ще один, і не помітила, як ці маленькі кроки так швидко перетворилися на біг.

Я бігла в невідомому напрямку, не розуміючи, куди саме ведуть мене ноги. Зупинилась біля якогось будинку, сповзла по стіні та закричала. Крик вирвався з горлянки та проткнув моє тіло болем і відчаєм. До мене почали підходити перехожі люди. Щось говорили, але я не слухала, заплющила очі та руками закрила вуха. Я не хотіла нікого бачити та чути. Хотіла лише одне, щоб мене залишили наодинці з моїм горем.

— Дівчино... ви погано себе почуваєте?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍