Ірина Кузьменко - Один постріл , Ірина Кузьменко

— Можливо, викликати швидку?

— Це просто якась божевільна!

— Їй потрібна допомога?

— Можливо, у неї щось трапилось?

Я чула ці слова, але не піднімала голову. Мені так хотілося крикнути всім їм, щоб не чіпали мене, щоби йшли геть. Але я мовчала, тому що сил говорити не залишилось...

— Розійдіться! — почула знайомий голос. — Я офіцер поліції!

Тепла рука доторкнулася до мого обличчя.

— Міс Авраменко, ви мене чуєте?

Я підняла голову та змусила себе розплющити очі.

— Даніелю, у неї шок! — промовила якась жінка та присіла поряд зі мною. — Мирославо, вам потрібна допомога. Ви розумієте мене?

Я кивнула.

— Даніелю, їй потрібно в лікарню. — Знову почула голос жінки та автоматично перевела на неї погляд. — Мирославо, не варто боятися нас. Ми вам допоможемо!

Я намагалася самостійно встати на ноги. Шукаючи опору, рукою шарпнула по бруківці та помітила, що рука в крові.

— Не потрібно, — прошепотіла та підвела погляд на жінку. — Знайдіть, будь ласка, Охріменка Владислава Геннадійовича. Він друг нашої родини й працює в Посольстві України в Данії.

Чоловік допоміг мені встати та підтримав за спину. Я ще кілька хвилин стояла, ніби в тумані. Перевела подих та, повернувшись до лейтенанта, підняла голову, адже з моїм зростом я діставала чоловіку лише до грудей. Сірі очі пильно спостерігали за мною.

— Вам потрібна медична допомога. У вас рука кровоточить.

— Нічого страшного, — байдуже відповіла. — До весілля загоїться...

Чоловік нахмурився.

— Не зрозумів, до якого весілля?

Глибоко вдихнула. Від його здивованого обличчя чомусь стало смішно, я не втрималася та засміялась, але цей сміх більше був істеричним. Схлипнувши, прошепотіла:

— Давайте краще все ж таки поїдемо.

Добре, що машина лейтенанта Мортена була неподалік, і те, що чоловік весь час тримав мене за спину, а то я б знову кудись втекла, або ще гірше — через хвилювання знепритомніла. Коли ми все ж таки сіли в автомобіль, лейтенант нахилився в мою сторону та, випадково зачепивши мої груди ліктем, підняв очі й вибачився. Я байдуже поглянула на нього й промовила, що все нормально. На даний час мені дійсно було все одно. Діставши аптечку, повернувся до мене обличчям, і лише зараз я помітила його зброю в кобурі.

— Ви убивали людей? — запитала спокійним голосом. — Перший раз… страшно було здійснити постріл?

Чоловік нахмурився, але нічого не відповів. Взяв мою руку та почав обробляти руку. Запекло. Лише цей біль змусив мене прийти до тями. Я швидко почала кліпати очима, і хвиля негативних емоцій знову накрила мене. Сльози так і хотіли вирватися назовні. Крик хотів вирватись із грудей, адже лише зараз прийшло розуміння того, що моя єдина та любима сестра померла! Я зціпила зуби. Тепла долонь накрила мою тремтячу руку.

— Міс Авраменко, заспокойтеся! — владним тоном промовив чоловік.

— Вибачте, що я так поводжу себе, і за моє питання також вибачаюсь...

Чоловік забинтував мою долоню та, відвернувшись, поклав руки на кермо. Поглянула на себе в дзеркало. Червоні заплакані очі, скуйовджене волосся, на обличчі сліди від туші й розпухлий ніс. Я швидко витерла залишки туші й зітхнула.

— Ви готові їхати?

Ні! Ні! Ні! Звичайно, я не була готовою, але врешті-решт кивнула.

Я не бачила дороги, тому що сльози миттєво затуманили зір. Зупинилася й, закривши обличчя руками, знову гірко заплакала. Почула позаду кроки та, відчувши долоні на своїх плечах, повернулась і обійняла лейтенанта за спину. Мені було байдуже, що він подумає про мене, і я також в цій ситуації про свій вчинок не подумала. Мені просто потрібна була чиясь підтримка. Все ж таки лейтенант обійняв у відповідь, і я ще більше припала до його грудей. Сльози котились градом. Тіло тремтіло від істерики. Він обережно провів рукою по спині, раз, другий, третій...

— Ходімо, — промовив на вухо.

— Мої речі, ваші колеги... забрали, — крізь сльози ледве промовила.

— Мирославо! — почула, як хтось покликав. — Мирославо, рідненька, мені так прикро… якби я раніше знав...

Я відсторонилася від лейтенанта й, оглянувшись, побачила Владислава Геннадійовича. Поряд із ним стояла офіцер поліції.

— Вона... вона по-мерла, — крізь сльози та схлипування надривним голосом промовила.

Сорокап’ятирічний чоловік, який був другом родини, обійняв мене за плечі та, подякувавши офіцерам, повів мене до своєї машини. Позаду залишилась сестра в морзі та лейтенант Мортен із жінкою. Оглянулася та на кілька секунд зустрілась із поглядом лейтенанта. Вперше відчула такий страх, від якого пекло в грудях і тяжко дихалося. Страх, через який ніби здригалася земля під ногами.

— Мірочко, будеш у мене вдома з дружиною. Ти ж пам’ятаєш мою Катерину? Ти, головне, не хвилюйся, всі юридичні питання з приводу перевезення тіла Вероніки я вирішу сам...