Ірина Кузьменко - Один постріл , Ірина Кузьменко

Що відчуває людина, коли втрачає близьку людину? Біль... відчай... гнів... божевілля! Що відчула я? Моє життя розділилося на «до» і «після». Новина про смерть сестри вирвала з грудей серце, тепер лише залишилася ненависть, яка руйнує душу, утім дає стимул продовжити життя заради єдиного почуття — помсти! Мені потрібний лише один постріл... і я неодмінно виконаю свій обов’язок. Моя внутрішня боротьба розпочалася. Один постріл, і я вже стану іншою людиною. Єдиний, хто зміг мене зупинити та врятувати від божевілля, також має таємниці... Автор обкладинки неймовірна та чудова Дар'я Новицька)))

Пролог

Що відчуває людина, коли втрачає близьку людину?

Біль... відчай... гнів... божевілля!

Що відчула я?

Моє життя розділилося на «до» і «після». Новина про смерть сестри вирвала з грудей серце, тепер лише залишилася ненависть, яка руйнує душу, але яка дає стимул продовжити життя заради єдиного почуття — помсти! Мені потрібний лише один постріл... і я неодмінно виконаю свій обов’язок. Моя внутрішня боротьба розпочалася. «Один постріл, і я вже стану іншою людиною.

                                                                                                            

Після всього, що пережила, я заспокоювала себе думкою, що роблю все правильно, що повинна це зробити. Свідомо оцінювала мотиви, що спонукали до цих дій, та не зважала на можливості, котрі могли б запобігти небезпечним вчинкам. Не думала про наслідки, зокрема про те, що буду покараною, і керувалася інстинктами: імпульсивними та вольовими. Втомилася бути жертвою та шукати правду, чекати, що хтось буде покараним. І просто зробила те, що, вважала, буде самим вірним.

Я усвідомлено й цілеспрямовано йшла до своєї мети. У мене була дуже сильна мотивація з прийняттям рішень, які передбачають наслідки. Весь час корегувала свою поведінку, навіть відчула приниження та відчай, але не здавалася. В один момент гадала, що зможу зупинитися, але події почали розвиватися дуже стрімко й не на мою користь. І зараз, коли думала, що все здужаю змінити, — мені стало страшно. Я не можу знайти вихід із темряви, яка окутала цілковито. Не можу знайти спокій у своїй душі.

Я навела пістолет на мудака, який зруйнував моє життя та забрав саме дорогоцінне. У душі лютували гнів та ненависть. Один постріл, і цей негідник буде мертвий. Один постріл, і все закінчиться не лише для мене, але й для нього.

— Підле стерво! — завив чоловік, тримаючи руки догори. — Я бачив, що ти не така проста, як здаєшся на перший погляд. У милого янгола з’явилися темні крила?

Чоловік зареготав. Його злісний сміх розійшовся відлунням.

Коли замерехтіли лампочки, я ще більше почала дратуватися.

— Що тобі потрібно? — гаркнув чоловік та смикнувся в мій бік.

— Твоя смерть!

Його зіниці розширилися ще більше.

— Дурепа! — фиркнув чоловік та сплюнув на підлогу. — Краще тікай звідси, доки жива!

— Така мерзота, як ти, не повинна жити!

Один постріл, і його серце перестане битися. Один постріл, і в цьому світі стане менше на одного мерзотника.

— Мирославо! — позаду почула знайомий голос і здригнулася. — Опусти зброю!

Повільно повернула голову. Стала трішки боком, так, щоб бачити того покидька й Даніеля.

— Міро, не роби дурниць! — сказав Даніель та, піднявши руки на рівні грудей, почав повільно підходити.

— Не підходь! — похитнулася.

— Його смерть нічого не змінить! Він буде покараним, я тобі це обіцяю, але по закону.

Я істерично засміялась.

— По закону? — рука сіпнулася.

Почула, як чоловік почав сміятися. Різко повернулася та від ненависті натиснула на курок. Один постріл...

Даніель перехопив мене, я закричала та вистрілила ще раз. Пістолет впав на підлогу. Я кричала та намагалася вирватися з міцних обіймів чоловіка. Почула стогін того покидька. Живий! Чорт! Чорт! Чорт!

— Відпусти мене! Я вб’ю його! Він повинен здохнути! — з грудей вирвався скажений крик.

— Міро, заспокойся! — крикнув Даніель та ще міцніше стиснув мою грудну клітку. — Ти не така... ти не повинна цього робити!

Я знову закричала. Сильно, дико та з ненавистю. Разом із криком розпочала плакати.

— Відпусти... — заблагала.

Різко сіпнулася й відчула, як рана на животі почала боліти. Я застогнала від болю та схилила голову. Даніель послабив хватку. У цей момент, коли Дан відвернувся, почула ричання того мерзотника. Підняла голову та остовпіла. Та гнида майже добралася до пістолета. Даніель миттєво зорієнтувався та відштовхнув мене. Вистачило лише декількох секунд, щоб зрозуміти, що варто тікати.

Адреналін пульсував по всьому тілі. Я не розуміла, куди біжу. Не розуміла, чи варто зупинятися. Зрештою, коли сили покинули мене, зупинилася, віддихалася й знову заплакала. Мені було боляче. Але це був не лише фізичний біль, але й душевний. Почувши позаду кроки, повернула голову.

— Мирославо! — Даніель наздогнав мене та помістив пістолет у кобуру. — Я тебе прошу, не роби дурниць! Заспокойся та ходімо зі мною. — Він простягнув руку.

Захитала головою, відступила на декілька кроків, розвернулась та знову почала бігти. Даніель наздогнав. Я крикнула, але він міцно схопив за руку, сильно потягнув, і ми, не втримавшись на ногах, разом впали на землю. Під час падіння чоловік притиснув до себе, і я опинилася зверху на ньому. Серце виривалось із грудей. Я боялась розплющити очі. Тіло гарячково здригалось. Відчувши, що чоловік підняв мене за спину та обійняв, притулилася до його грудей і нарешті розплющила очі. Я сиділа в обіймах Даніеля на землі, судомно хапаючи повітря. Схиливши голову йому на плече, не стримала сльози.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍