Ірина Кузьменко - Один постріл , Ірина Кузьменко

Я зателефонувала подрузі Ользі та повідомила, що вечірні дружні посиденьки скасовуються. Подруга пораділа за мене, побажала гарного польоту й на останок додала:

— Міро, надіюсь, що ти зведеш із розуму якогось капітана, або ще краще — зустрінеш своє кохання в Данії! І, Мирославо, не будь більше такою... гм... недоторканою та холодною із чоловіками. Після розставання з Іваном ти стала іншою. Невже ти ще й досі закохана в нього?

На її питання, на яке вона сама знала відповідь, я лише хмикнула й продовжила слухати подругу. Я відпустила Івана не лише з життя, але із серця також.

— З твоїми зовнішніми даними та ласкаво-запальним характером чоловіки штабелями будуть падати до твоїх ніг, але якщо ти дозволиш... звичайно! — додала подруга.

Зі зростом один метр сімдесят два сантиметри моя вага стабільна, тобто п’ятдесят п’ять кілограмів. Каро-зелені очі, пухкі від природи губи, середній лоб та виразні брови, але головною моєю гордістю була навіть не тонка фігура з маленькими, але підкачаними сідницями та грудьми другого розміру, а темно-каштанове густе волосся.

Я засміялась. Ох, люблю свою подругу Ольгу.

Оля зітхнула в слухавку.

— Мірочко, я ж тебе люблю, моя дівчинко, і знаю, що це взаємно!

Після розмови з Олею я продовжила збирати речі й навіть не помітила, як у кімнату зайшов дідусь.

— Міро! — дідусь присів на ліжко та, обійнявши за плечі, притиснув до себе та почав лоскотати.

— Дідусю... — засміялась. — Досить, досить!

Дід поцілував у скроню й промовив:

— Я пишаюся тобою, Мирославо, і передай, будь ласка, Вероніці, що ми також її дуже сильно любимо та хочемо, щоб вона нарешті приїхала.

Вероніка дійсно повернеться додому, але...