Вітольд Розенвальд - Минувші Дні, Вітольд Розенвальд

– А скільки зараз часу взагалі? – спитав я підпалюючи сигарету.  

Їдкий сірий дим заповнював мої легені разом з прохолодним нічним повітрям. Свіже повітря в мить робило мене майже тверезим. Видихаючи його вгору, я спостерігав за зірками. Сьогодні було напрочуд зоряне небо, яке було схоже на чорно-синю сукню, обшиту блискучими білосніжними діамантами. Костер догоряв, але ніхто його без нагляду залишати не збирався. Я поглянув в його сторону і замітив, що на великій колоді, яку ми прикотили з лісу, сидить сумна Настя, яка водила палкою по землі та коричневих соснових голочок.  

– А вона, чого там сидить мерзне? – спитав я. 

– Та ти що, не пам’ятаєш нічого? До неї ж Олег шари підкатував весь час, а потім він так напився, що ледве - ледве зміг дійти до палатки і заснути в ній. А вона ж готова вже була з ним піти разом, те ж йому оченята строїла, і сміялася з його жартів, навіть з не смішних. 

– Тобто з всіх. 

– Саме так. 

– Ну-у-у-у, тепер я її розумію,– сказав я почухуючи потилицю. – Насть! – гукнув її, – не засмучуйся, він перебрав, сама ж бачила. 

– Та я коли пішла до нього, все на що він спромігся це побубоніти десь хвилину і сказати щоб я пішла геть з палатки. Він мені навіть солодких снів не побажав! Слухайте, а куди це ви в двох? 

– Чай будемо пити, – відказав Вітя підморгуючи їй, – будеш? Дуже смачний. Якщо не хочеш, то можна нам у двох посидіти? 

– Дай вгадаю, посидіти в двох та поговорити про все на світі? 

– Саме так, – відказав я. – Ну то що? 

– Та я зараз йду звідси, щось мене на сон пробило, – сказала вона позіхаючи, – ви також тут на довго не засиджуйтесь, бо позамерзаєте, вогник майже згас. 

Вона встала, та позіхаючи пішла до палатки з Олегом. 

– Ну що, неси чашки і каструлю, – сказав Вітя, – зараз воду закип’ятим і можемо пити. 

– Ну давай, – сказав я позіхнувши. – Невже це настільки смачний чай, що ти вирішив мене посеред ночі розбудити? 

Я приніс каструлю я поставив її на решітку над костром. Вітя підкинув трохи гілочок, щоб кострик давав більше жару і вогню. Потім він дістав пакетик пахучого чаю й насипав кожному у кружку. Він був не великий і заливши кип’ятком ми випили його увесь. Через хвилин десять може в мене почало все плисти перед очима. Все почало ставати яскравішим і красивішим. Потім мене взагалі наче з тіла викидало й повертало назад. 

– Вітя, – кажу я поклавши руку йому на плече, – я відійду на пару хвилин. По маленькому закортіло сильно, нікуди не йди без мене. 

Він тим часом не чув мене, бо думав про щось своє, не зводячи очей з майже погашеного кострика, в якому все ще щось іноді тріщало. Я в ліву частину лісу. Без ліхтарика. Просто не додумався ввімкнути його на телефоні. Мабуть якби все таки ввімкнув його, то я б не поцілувався з декількома деревами в темряві. Зайшов далеко, в глиб лісу, і це я розумів, але чомусь зупинятись мені не хотілося зовсім. Йшов, як запрограмований робот. Але все таки мене зупинив мій сечовий міхур, в якого вже не було сил терпіти. Вибравши навпомацки дерево, я вирішив підживити його.  

Щось зойкнуло в кущах, почувся якийсь шелест листя. Через це, я себе накрутив, що по мою душу йде той піонер-вбивця. Здавалося, що мене може злякати все. Особливо коли ти напружений, як зараз. Прислухаючись до кожного звуку, я не чув нічого крім свого дихання та серця, яке здавалось ще трохи і вискочить біжучи, як можна далі в безпечне місце. Щось знову зашелестіло. Обернувшись в сторону, де пролунав цей звук я нічого не побачив. Ноги в мене були дуже важкі, і побігти кудись в такому стані, як зараз, я фізично не міг. Але в якийсь момент, мене переклинило, що дуже дивно. Уважно придивлявся в темноті, щоб побачити хоч щось, але дарма. Як враз, почало пробиватись в мою сторону світло ліхтарика. Спочатку одне, а за ним і друге. Я чув як до мене хтось підходить, і все на що я спромігся, так це сказати, що я запрошую їх на шашлик. Не знаю чому саме цей тип комунікації я вибрав, але мабуть на щось інше я не спромігся. Аж раптом з-за кущів виходить жінка в чомусь білому і низький хлопчик. Їх розгледіти я не вспів, через те, що темно було, наче очі повидовбували. Та ще й пливе все. 

– Олена Володимирівна, я його знайшов! – пролунав крик маленького хлопчика. 

Його голос луною відбивався від стінок мого черепу. В раз підбігла жінка, як я зрозумів, то була ця Олена. 

– Господи Боже, що з ним? – питала вона чи то в хлопчика чи то сама в себе наводячи ліхтарик мені прямо у вічі. – Що з тобою трапилося? 

Питання чудове. Відповідати на нього незнайомій мені особі, я звичайно ж не буду. Тому я мовчу далі. 

– Олена Володимирівна, він схоже п'яний. Від нього тхне спиртним. 

– Так юначе, ми тебе по всьому лісу бігали шукали, нарешті знайшли, ти ідеш з нами, – сказала вона. 

– Ви переплутали мене з кимось, – промимрив я. – Ви не того шукаєте, залиште мене тут.  

Від того, що відбувається, я починаю по троху тверезішати. Хто мене шукає по лісу? Може друзі набрали в службу порятунку якусь, бо побачили що мене немає поруч? Так з якого це дива? Мене не було від сили хвилин десять, ну п’ятнадцять – це максимум! Щось тут не так, моє шосте чуття це мені підказувало. Кричало всередині, щоб я біг, біг і не повертався, а не стояв, як вкопаний.