Майя Молчанова - Коли починається дощ , Майя Молчанова

Ні я, ні Андрій починати розмову не поспішаємо. Жінка, схоже, трохи на мене образилася, і як тільки останні промені сонця зникли за обрієм, почала на нас з натяком поглядати. Адже нижні полиці її...

Запалюється світло, і вона демонстративно позіхає, починаючи активну діяльність із підготовки до сну. В цілому, встала я сьогодні рано і проти відпочинку нічого не маю, тому «рибкою пірнаю» на свою верхню полицю, намагаючись не думати про те, як буду злазити. Звично тягнуся до телефону, заводжу будильник і засинаю. Жартую. Намагаюся заснути. Кручуся, верчуся... Духота стоїть нестерпна, навіть незважаючи на відкрите вікно, і я з одного боку боюся, що зварюсь у цій консервній банці, а з іншого, що захворію. А це було б зовсім прикро.

Зрештою, я все-таки провалююсь у дрімоту (адже, варто було поїзду зупинитися хоча б на кілька хвилин, я, як будильник, миттєво прокидалася). Музичний супровід у вигляді чогось богатирського храпу за стінкою навіть описувати не буду, це і так зрозуміло кожному, хто хоч раз намагався заснути в нічному поїзді.

Звісно прокинулася я без особливого настрою, зате з відчуттям чужого погляду. Повертаю голову, дивлячись на сусідню полицю, але Андрій спить. Не буде ж він прикидатися. Дивлюся час: 4:30. До прибуття ще година. Автобус до потрібного мені містечка виїжджає о 6:00 тож маю все встигнути.

Знаючи, що вже не засну, намагаюся тихесенько дістати вологі серветки та “вмитися”. Вдається не дуже. Принаймні мені чомусь здається, що кожен мій рух у сонному вагоні звучить подібно гуркоту грому. Періодично чіпляючись головою за багажну полицю, розчісую волосся, що сплуталося за ніч, і помічаю рух на сусідній полиці.

- Доброго ранку, - шепочу я.

- Доброго, - трохи хрипко відповідає Андрій, посміхаючись і з дивовижною легкістю спускаючись із незручної полиці.

Люди вже починають прокидатися, дамочка знизу починає збори, а я просто насолоджуюся моментом. Ранкове сонце миготить між деревами, фарбуючи туман, що вкрив поля, у всі відтінки рожевого. І цей серпанок створює якусь свою, особливу атмосферу.

Здається, можна спостерігати за цим нескінченно, але все частіше вздовж рейок з'являються будинки, все голоснішим у вагоні стає шум, і я розумію, що настав час спускатися.

Підсуваюсь до краю полиці і розгублено дивлюся вниз. Ну і як мені злазити? Я ж навернуся. З моєю удачливістю, так точно.

Помічаючи мої сумніви, Андрій, який щойно вернувся, зупиняється і дивиться на мене.

- Я підстрахую, злазь.

- Попереджаю одразу, це може бути небезпечно, - киваю з подякою і, абияк ухопившись за поручень, починаю спуск.

Не можу сказати, що Андрій сильно допомагав, але знаючи, що в разі чого мене спіймають і я не розіб'ю ніс у перший же день відпустки, спускатися було спокійніше.

- Дякую, - видихаю полегшено, взуваючи кросівки.

- Нема за що, - схоже, у нас подібну перекличку вже можна назвати традицією.

- Ви вже встали! Доброго ранку! - лунає з боку. – А ми вже під'їжджаємо...

З вагону я виходжу першою, слідом іде Андрій з моєю валізою.

Ось я опиняюся на пероні, поряд приземляється мій багаж. Андрій допомагає спустити сумки нашій сусідці, а мене натовп поступово відтісняє, однак я все одно залишаюсь неподалік. Хочеться хоч попрощатися по-людськи.

Тож стою, чекаю. А час іде. Андрій уже обертається і робить крок до мене, коли до нього ураганом підлітає потужний двометровий хлопець і стискає в обіймах.

- Брателло! Приїхав таки, Оленка мені вже всі вуха продзижчала. А малі до твого приїзду цілий концерт підготували.

Далі я не вслухалася, і так зрозуміло, що тут уже не до прощань із випадковими знайомими. До того ж автобус чекати на мене не буде, а от море чекає вже котрий рік і нарешті дочекається!

***

Вокзал міста ”Х”. 5:37

Серед багатьох зустрічаючих особливо виділялася двометрова фігура, яка розрізала натовп наче криголам. Стрімко наближаючись до восьмого вагона поїзда, що щойно прибув, чоловік з радісною посмішкою, напевно побачивши рідне обличчя, з ще більшою швидкістю ринувся вперед.

- Брателло! - басом пролунало на весь вокзал - Приїхав таки, Оленка мені вже всі вуха продзижчала. А малі до твого приїзду цілий концерт підготували.

– Приїхав. Куди я подінусь, - Андрій сміючись штовхнув друга в плече - Задавиш, велетень. Як моя сестра тебе терпить?

- А то ти не знаєш, - хмикає двометровий бородач, знизуючи плечима. - Поїхали скоріше, я дітям обіцяв тебе до сніданку доставити. Моя машина на стоянці за рогом.

- Так, добре, зараз. Дай мені хвилину, - Андрій обернувся назад, шукаючи когось у натовпі і не знаходячи.

- Загубив що? Чи кого? - лукаво підморгнув велетень теж починаючи вдивлятися в обличчя перехожих.

- Загубив, - засмучено кинув Андрій. - З дівчиною в поїзді познайомився.

- Ну хоч номер узяв?

– А схоже?

- Тобто вона від тебе ще й втекла?