Сніжний Василіск - Я виткав тебе з власного безсоння, Сніжний Василіск

- На такі уроки я б навіть, думаю, ходив. - Лунає з-за спини.

- Невже було цікаво? - Питаю недовірливо і повертаюся до Сіріуса, усі руки в крейді. - Можеш дістати мені серветку, будь ласка? 

- Ти дуже легко подаєш матеріал. Не роботично. - Витягає з упаковки й простягає мені вологу серветку, я вдячно киваю. - І вони все це дійсно запам’ятають?

- Сподіваюся. Наступного разу подивимось. Дякую. В тебе останній урок на сьогодні залишився?

- Так, через ще одне вікно. Добре було б підготуватися.

- Ходімо тоді до учительської, мені якраз треба на завтра заповнити плани. 

Вправляюся з планами швидше, ніж думав, Сіріус сидить гортає підручник для третього курсу. До заняття, мабуть, вже підготувався. Тягну його до кафетерію, перекусити чимось смачненьким. Сидимо за столиком, огорнуті променями передзахідного сонця. У великих чашках парує свіжозварена кава. Сіріус їсть маковий тортик з вершками, я — бельгійську вафлю з кленовим сиропом і подрібненим пеканом. Насипаю собі в чашку гірку льоду з долоні. Сіріус спостерігає уважно.

- Льоду?

- Давай. - Підсуває мені свою чашку, насипаю достатньо, щоб кава швидко охолола, але не втратила смак. - Дякую. То ти в нас крижаний дух?

- Можна і так сказати. 

- Рідкісний птах. Я думав, вас таких на цих землях не залишилось.  

- Я з останнього роду морозків у цьому регіоні. Всі родичі, близькі й далекі, перебралися північніше, або в процесі. 

- А ти чому залишився? 

- Тут тільки влітку тяжко, хоча я можу сам собі влаштувати морозилку, коли у себе вдома. Або у когось, якщо попросять. 

- Хоч всю кімнату заморозити? 

- Та легко. 

- А понизити температуру в приміщенні?

- Можна і так. Але її треба підтримувати, це вже трохи втомлює. Якщо без криги, звісно. 

- То ось, чому ти мерехтиш.

- Ась?

- Шкіра переливається, як перламутр. Я думав, ти може з русалок, а виявилось, це тому, що ти у нас сніжинка.

- Я й не думав, що це помітно. - Роздивляюсь свою руку під сонячним промінням, зблизька видно, що вона ніби вкрита дрібним перламутровим шиммером. Я настільки до цього звик, що вже геть про це забув. Та і треба мати гарний зір, щоб це помітити з відстані. 

- І волосся, значить, білосніжне — не фарбоване? І вії, брови?

- Ага. Генетика. - Знизаю плечима. 

- Гарна генетика. Виглядає мило. 

- Справді? Дякую. - Всміхаюся і відпиваю холодної кави. Він щойно назвав мене милим. Це мій щасливий день. Сподіваюся, він не жартує. 

- Піду вже, мабуть. Не хочу запізнитися.

- Добре. Побачимось завтра.

- Ага. 

Повернувшись додому, мию руки, вішаю одяг у шафу й в одній білизні падаю на ліжко, відсунувши ковдру убік. Час переглянути новоздобуті фотографії. Але спочатку відео.

“...живий прояв колективної свідомості, що передається через покоління. Вони можуть бути простими, як запалювання свічки на знак пам’яті, або складними, як…”

- Боже, Сіріусе, який же в тебе чарівний голос. - Коментую сам до себе і закусую губу. Якби ще якість запису повище, мурашки бігали б по всьому тілу.

“...не тільки відзначення важливих подій, але й гармонізацію відносин між людьми та силами природи, духами чи богами...”

Гори б віддав, щоб почути від тебе звабливі непристойності прямо на вухо. Шумно видихаю через рот. Кінчив би прямо на місці. Відео триває ще з хвилину, і напруження в моєму тілі невідворотно зростає. Перевертаюсь на живіт.  А що там в нас по знімкам? Збільшую фото до його обличчя крупним планом. Чорні брови, хитрі очі, м’які губи, гладенька шкіра, точена щелепа, яка так і просить обвести її язиком. Боже, Сіріусе… Як можна бути таким вродливим? З розуму мене зводиш. Хитаю стегнами об матрац, шукаючи хоч трохи необхідного тертя крізь тонку тканину білизни. Я б навіть купив помаду, щоб вкрити цю білу шкіру червоними відбитками губ, кожен куточок твого обличчя. З губ мимоволі зривається видих. А на шиї вже не було б чітких відбитків, о, ні. Я б не втримався. Присмоктувався б до твоєї шкіри жадібно. Сіріусе… Як я тебе хочу. Просто дах зриває. В горлі пересохло, але зупинитись вже не можу, надто збуджений. Боксери летять на підлогу, нащупую в шухляді тумбочки “ліхтарик” і видавлюю туди достатньо лубриканту. Прохолодно, приємно. Значно краще. 

- Ох, Сіріус… - Його ім’я зривається з губ майже стогоном. Гортаю фото далі, його круглі сідниці наче створені, щоб впитися в них зубами. І нігтями, щоб від них лишилися сліди-півмісяці. Аж слина виділяється. Гортаю далі, чіткий кадр спереду, одяг натягнутий більше, ніж на манекенах в магазині. Розірвав би на тобі цю кляту футболку зубами. І облизував це точене тіло, як морозиво. І кусав. Щоб залишилися сліди, які потім знову би обводив язиком. Цього дражливого тертя все ще недостатньо. Дістаю з тієї ж шухляди новенький анальний вібратор, котрий привіз із відрядження. Добре змащую і повільно відправляю всередину до стопора, вмикаю в додатку на телефоні приємний ритм, здригаюся всім тілом з різким стогоном від вібрації. Ох, це вже краще. - Сіріусе… Хочу тебе до нестями. Просто до божевілля. - Підвищую потужність вібрації, поштовхи стегнами стають більш рваними. Гортаю назад до відео, щоб знов почути цей гіпнотизуючий голос. 

     “...церемоній, які відіграють ключову роль у багатьох культурах і традиціях…”

Ох, чорт, Сіріус. Скакав би на тобі, поки ноги не відмовлять. Поки твої стегна не будуть всі блищати, вкриті сумішшю наших тілесних рідин. І цілував тебе, поки не почну задихатися. Стогнав би тобі в губи, як остання шльондра. 

“...ритуалів дає нам можливість глибше пізнати людську природу, її страхи, надії та прагнення…”