Arachne - МІсто ВІчноЇ СтІжки , Arachne

І тут він побачив її.

Джонатан застиг, коли перед ним, на тлі крижаних шпилів та стародавніх руїн, постала жінка. Вітер розвівав її довге світле волосся, яке було майже білим, як сніг, що покривав це забуте місто. Її бліда шкіра, здавалося, зливалася з навколишнім холодом, а яскраво-сині очі — ті самі, що переслідували його в кожному сні — пильно дивилися на нього, наче проникали в його душу.

Першу секунду Джонатан не міг повірити своїм очам. Він інстинктивно ступив назад, відчуваючи, як страх і шок пронизують його наскрізь. Його серце забилося швидше, адреналін спалахнув у крові. Все навколо раптово втратило реальність, перетворившись на примарне тло для єдиного, що було по-справжньому важливим — цієї жінки.

"Цього не може бути", - подумав він, дивлячись на її тендітну постать. "Це неможливо."

Але незважаючи на всі спроби розуму спростувати побачене, його серце знало це вона. Та сама жінка з його снів, видіння якої не залишали його з того часу, як він втратив Емілі. Вона була реальною. Немов примара з іншого часу, вона стояла перед ним.

Її погляд був спокійний, але в ньому ховалася давня мудрість та незвідана таємниця. Ці очі, які він бачив щоночі у своїх кошмарах, тепер дивилися на нього з ледь помітним смутком, ніби вона знала щось, чого він не міг зрозуміти.

Джонатан відчував, як його раціональний розум починає ламатися під тиском цього неймовірного відкриття. Все, що він знав про науку, все, чому він вірив — усе це розлетілося вщент в одну мить. Це місто, ця жінка — вони не вписувалися в жодне з відомих йому пояснень.

Його тіло напружилося, ніби чекаючи на удар, який міг піти за цим одкровенням. Але удару не було. Тільки мовчання та її погляд, який притягував та лякав одночасно.

"Як це можливо?" — нарешті вирвалось у нього. Його голос був хрипким, ледь помітним. Він не знав, кому ставить це питання — собі чи їй.

Але вона мовчала. У її погляді не було відповідей, тільки спокій і непохитна впевненість, що вона тут, бо має бути тут.

Джонатан відчув, як усередині нього виникає нове почуття — не просто страх, але смиренність перед тим, що наука не може пояснити. Він зрозумів, що більше не зможе заперечувати незвідане, що перед ним відкривається світ, повний таємниць, які йому доведеться прийняти. І що ця жінка, ким би вона не була, стане ключем до розгадки не лише цього міста, а й його власної долі.

Джонатану здавалося, що весь світ завмер. Звуки на палубі корабля — тупіт ніг, крики команди, шум вітру — все це зникло, наче поглинуте мовчанням, яке раптом наздогнало його. Все довкола перестало існувати. Був тільки він... і вона.

Він не міг відвести очей від її обличчя, від цих яскраво-синіх очей, повних загадок та незвіданих глибин. Вона стояла нерухомо, оточена холодним сяйвом стародавнього міста, і, здавалося, дивилася просто в його душу. У цей момент для Джонатана не існувало нічого, окрім цієї жінки. Її образ, настільки знайомий і водночас незнайомий, захопив його цілком.

Навколо них панував вакуум, ніби сам простір змінився, щоб захистити їх від решти світу. Час сповільнився або, можливо, зупинився зовсім. Ні звуку, ні руху — лише їхні погляди, що перетинаються в цьому безмовному, крижаному світі.

Невидима нитка простяглася між ними, тонка й міцна, наче створена із самої долі. Ця нитка поєднала їхні серця, зв'язавши їхні долі нерозривним вузлом. Джонатан відчував, як щось тягне його до неї, невблаганно і безповоротно. Це було більше, ніж просто цікавість чи страх перед невідомим. Це було тяжіння, яке він не міг пояснити, але від якого не міг відмовитися.

Її погляд, такий самий тендітний, як вона сама, говорив більше, ніж тисячі слів. У ньому Джонатан побачив як її таємниці, а й свої власні. Він відчув, що їхні долі переплелися задовго до того, як вони зустрілися тут, у цьому забутому світі. І тепер, коли вони стояли один перед одним, цей зв'язок став реальним, відчутним, як биття серця в його грудях.

Він не знав, що чекає на нього попереду, але одне було зрозуміло — він більше не зможе відвернутися від цієї жінки, від цієї сили, яка об'єднала їх.

Його привів до тями різкий оклик.

"Джонатан, прокинься!" — голос Марка прорвався крізь щільну завісу думок, що огорнула його розум.

Джонатан здригнувся, одриваючи погляд від жінки вдалині. Він озирнувся, зустрічаючись із занепокоєним поглядом свого помічника.

"Ми повинні спуститися з корабля", - продовжив Марк, хапаючи його за плече. У його голосі звучала наполегливість, змішана з тривогою. - "Прилади остаточно вийшли з ладу, ми не знаємо, що нас чекає на цій землі. Нам треба бути готовими до всього."

Джонатан повільно кивнув, ніби повертаючись із далекого, невловимого світу. Жінка на березі, стародавнє місто, все це ще стояло перед його очима, але реальність знову почала брати гору. Він спробував сконцентруватися на справжньому, на команді, задачі. Але почуття, що він щойно зіткнувся з чимось набагато більшим, ніж міг собі уявити, не залишало його.

"Так... так, ти маєш рацію, Марку," - відповів він, намагаючись привести думки в порядок. - "Треба спуститися і з'ясувати, що це за місце."

Але навіть коли вони почали готуватися до висадки, його погляд знову і знову повертався до того місця, де бачив її. У глибині душі Джонатан знав, що їхня зустріч була неминучим, і що ця жінка стане ключем до всього, що їм треба було відкрити в цьому загадковому місті.

Тим часом капітан судна, суворий чоловік із багаторічним досвідом в експедиціях, стояв на палубі поряд із Марком, спостерігаючи за командою. Його голос, суворий і впевнений, лунав над шумом вітру.

"Беріть із собою все найнеобхідніше!" - Наказав він, подаючи приклад власною підготовкою. — "Ми не знаємо, що нас чекає в цьому місті, тому маємо бути готовими до всього."

Марк, що вже зібрав свій рюкзак, перекрикував вітер, віддаючи команди решті членів експедиції: "Не забувайте провізію та теплий одяг! Перевіряйте своє спорядження, кожен пристрій може виявитися вирішальним!"