Міла Мур - В обіймах монстра, Міла Мур

— Максе, ти ж знаєш, хто вона. Якщо Аліна постраждає… — схоже, Дамір вирішив налякати сина. Та робить він чомусь якраз навпаки. Макс в черговий раз хмикає, а я сподіваюся, що таємниця мого народження таки розкриється. 

— Якщо не хочеш, щоб вона постраждала, дай нам піти, — цідить хлопець. Його настрій дуже різко змінюється. Здається, веселощі закінчилися. 

— Ні! — кричить Дамір, — Я не дозволю тобі її забрати! 

— А я казав, що ти запав на неї, татку! А може, це чергова твоя гра, щоб бути ближчим до верхівки? А що? Аліночка в захваті від тебе, а ти отримуєш крісло гендиректора. 

Я нічого не розумію… Про яке крісло вони говорять? Про які ігри?

Макс повільно відступає до виходу, тягнучи мене за собою, а Дамір не відстає. Його погляд лякає мене не менше як дуло пістолета біля моєї скроні. І тут, і там мене ладні вбити. Дамір обов'язково це зробить, коли врятує. 

На вулиці нас практично беруть у кільце люди Даміра. Спартак також тут. Цілиться у Макса і, мабуть, проклинає той день, коли я з'явилася в домі Воронова. 

— Сідай в тачку, крихітко! — Макс відчиняє двері дорогого спортивного автомобіля і практично заштовхує мене на пасажирське сидіння. Зачиняє двері та обходить його спереду, при цьому не зводячи з мене зброї. 

Я не чую, що говорить йому Дамір, але розумію, що нічого хорошого. Макс не боїться батька — і це факт. Та, як на мене, він взагалі нікого не боїться. І цим нагадує мені Даміра. 

— Поїхали! — заявляє, опинившись поряд, і, кинувши пістолет на торпедо автомобіля, зі свистом зривається з місця. 

Всього кілька секунд, а ми вже мчимо нічним містом незрозуміло куди. Я досі не розумію, що це таке відбувається. Наче і боюсь Макса, але з іншого боку, він мене не лякає настільки сильно, як Дамір. 

— Отже, ти спиш з моїм татком, — заявляє Макс і витріщається на мої голі ноги. 

— Я не збираюсь відповідати, — бурчу.

— Твоє право, — хмикає. — До речі, він у нас на хвості. Все-таки не хоче тебе віддавати. 

Тільки-но чую про хвіст, одразу ж озираюся. Бачу, як нас наздоганяють одразу три автомобілі, і навіть уявити боюсь, в якому стані зараз Воронов. Цікаво, він дійсно боїться мене втратити, чи все через владу, яку він може отримати завдяки мені? 

— Навіщо я тобі? Хочеш віддати мене Кравцю? — питаю прямо. 

— Хороша ідея, — Макс усміхається, але погляд залишається холодним. — Але ні, у мене інші плани на тебе. Це ж така удача — зустріти тебе в клубі. До речі, що ти там робила? 

— Ти дійсно хочеш поговорити про це? — дивуюсь. — Ти дивний. 

— Ще і який! — регоче Макс. Автомобіль різко повертає праворуч, і рука хлопця торкається моїх плечей. Він утримує мене, щоб не вдарилась. Ого! А це що за прояви доброти? — Татко сказав тобі, чия ти донька? За виразом обличчя бачу, що ні! Хочеш, розкажу? 

— Навіщо тобі це? Я взагалі не розумію, на чиєму ти боці, — дивуюсь.

— На своєму, крихітко! — автомобіль на шаленій швидкості покидає межі міста, і, озирнувшись, я не бачу жодного світла фар. — Татко трохи відстає, але скоро буде тут. Тому зробимо все швидко. 

Автомобіль починає знижувати швидкість, а тоді зупиняється повністю посеред темної та порожньої дороги. Макс повертається у мій бік, і його прямий погляд змушує нервувати. 

— Тобі не пасує світле волосся, — торкається пальцями білих пасм. 

— Ти скажеш, хто мій батько? — питаю сама, тому що відчуваю: Макс тільки цього і чекає. Він задоволено усміхається і нахиляється ще ближче. 

— Ти не забула про телефон, який я тобі залишив? — шепоче. — Будь-якої миті ти можеш ним скористатися. 

— Я не збираюся цього робити! — випалюю. 

— Не говори так впевнено, крихітко. Ситуація може змінитися будь-якої миті, — відповідає. — Твій батько Арсен Борисов. Знаєш такого? 

— Що? — мені здається, це якийсь жарт. Борисов — власник корпорації “Альфа”, і дуже багато людей мітять на його місце. В тому числі й Дамір.

— Здивована? Ну, звісно, це ж Борисов, — хмикає Макс. — Саме тому я і сказав не забувати про телефон. Хто знає, як мій татко вирішить скористатися тобою. Можливо, тобі його ідея не сподобається. 

У мене немає слів. Я не знаю, що робити чи говорити. Голова йде обертом, і єдине моє бажання зараз — просто зникнути кудись. 

— Татко вже тут. Виходь, крихітко, — Макс дивиться у бокове дзеркало та усміхається. 

— Ти мене відпускаєш? — дивуюсь.

— Покатались і досить, — хмикає. — Ми ще обов'язково зустрінемось. Навіть швидше, ніж ти думаєш! 

Макс нахиляється ще ближче і сам відчиняє двері з мого боку. Киває, щоб виходила, і я роблю це. Ноги тремтять, як і все тіло. Холодне повітря не допомагає остудити розум. Я… в розгубленості. Я не знаю, що тепер робити.

Арсен Борисов — мій батько.

А я — мішень для всіх, хто про цей факт знає.