Джулія Рейвен - (не) Покірне Щастя, Джулія Рейвен

Розділ 17.2.

На жаль і ах, якщо і повертати Олександру, то треба придумати що-небудь особливе.
Але що саме?

— Покликати її заміж? — запитав біля пляшки Борис. — Купити каблучку з діамантом... ні, зі смарагдом, під колір очей. Приїхати і сказати: "Сашка-обломашка, виходь за мене!"...

Чоловік подивився на силует пляшки в руці, похитав, ніби перевіряючи кількість напою, що залишився, зробив ковток. Тупіше за пафосну пропозицію, тільки насправді вбратися в костюм клоуна.

— Ах, Сашка... Сашка... За що ти так зі мною? — продовжував питати він пляшку, що порожніла.

Та відповіла йому глухим бульканням. Десь у велюровій м'якоті крісла їй в унісон задзижчав телефон. На мить протверезілий надією Борис схопив вібруючий гаджет. Він насправді сподівався побачити на екрані улюблений контакт, але замість "Олександра", телефон показував незнайомі цифри, що зливалися в залитих очах.

— Ідіть до біса! — рявкнув Борис, відхиливши виклик і жбурнувши смартфон назад.

Однак уже за кілька секунд гаджет знову конвульсивно смикався в складках крісла. Хтось наполегливо надзвонював навіть після третього, четвертого, п'ятого скидання."А раптом це вона?" — промайнуло в голові.

Раптом Саша намагається додзвонитися, а Борис сидить і морду відвертає. Як поранений барс чоловік кинувся до телефону, зрушив кружок дзвінка до зеленої трубки і підніс гаджет до вуха.

— Алло?

— Борис?

М'який, трохи хриплуватий, як у курця або після затяжного бронхіту, жіночий голос був чоловікові абсолютно незнайомий. І вже точно не належав Олександрі. Її б голос Борис упізнав із мільйона: переливчастий із ледь вловимою хрипотою, схожий на гречаний мед.

— Слухаю, — навіщось відгукнувся Борис, хоча мить тому збирався скинути дзвінок.

— Вибачте, я не знаю вашого по батькові... — винувато промовила незнайомка.

— Неважливо.

— Я Алла, адміністратор в ательє Олександри Петрівни. Борис насилу згадав непримітну молоду жінку, трохи старшу за Сашу. З довгою русявою косою і у великих круглих окулярах. Будь-яких інших особливих прикмет, чоловік не запам'ятав. Та й до чого йому це? Він тільки своїх підлеглих запам'ятовує.

— Алло, ви знаєте котра зараз година? — Борис машинально подивився на годинник.

— Так-так, я розумію, — затараторила вона. — Я б не стала вам телефонувати через дрібниці... Річ у тім, що Саша... тобто Олександра Петрівна зникла. Телефон не відповідає, вдома її немає...

— Вона поїхала.

— Ні, це виключено! — заперечила Алла. — Олександра Петрівна не могла виїхати. У нас же показ...

"Погано ви її знаєте" — із сумною усмішкою подумав Борис. Він сам до кінця не міг повірити в те, що Саша кинула все. Але хіба можна утримати на прив'язі ураган, замкнути світло?

— Просто повірте на слово, — сказав він похмуро. — І спробуйте написати на пошту.

— Якби вона відповідала! У нас усі справи встали, що робити далі — незрозуміло.І до неї не додзвонитися. Повірити не можу, що вона могла все кинути!

Останні кілька місяців Саша тільки й говорила, що про свій показ. Переживала, показувала ескізи. Її втеча здавалася відвертим божевіллям, хоча й недивним. Імпульсивна, зухвала, вона була схожа на комету, яку сильний удар збив з наміченої траєкторії. Борис не був винен перед коханою ні в чому, але чомусь глибоке почуття відповідальності щільно стиснуло його в лещата. Що б не творилося в голові рудої бестії, не можна дозволяти їй руйнувати власне життя. І, як би цинічно це не звучало, викидати на вітер величезні гроші.

— Зовсім погано? — ще не наважуючись на відчайдушний крок, запитав Борис. — З показом?

— Катастрофічно! — ахнула Алла. — Потрібно визначитися з місцем, внести оплату, переговорити зі спонсорами... Ми просто не знаємо, що робити!..

Борис ніколи не організовував покази одягу, не займався підбором моделей і взагалі з цим бізнесом був незнайомий. Але в нього був верткий компаньйон Руслан, який узимку жебракові сніг продасть і ще переконає, що він тому потрібен більше за хліб. Якщо вже вдалося зібрати людей і організувати благодійну виставку, то і з показом розберуться. До того ж, хоча це і повне навіженство, прекрасний шанс показати Саші, як сильно Борис її любить. Раптом вона побачить рекламу, зрозуміє, чиїх рук справа і вийде на зв'язок. Вислухає і все зрозуміє. А заради цього не гріх і грошима вкластися, і час витратити.

— Алло, підготуйте необхідні документи, — Борис, який вкотре протверезів, легко увійшов у знайому йому роль керівника. — І складіть приблизний план робіт.

— Ви займетеся справами Саші? — недовірливо уточнила вона.

— Саме так.

Таке рішення здалося правильним Борису. Та й Алла начебто теж була зовсім не проти перекласти проблеми ательє на по суті абсолютно стороннього чоловіка. Чи виною тому непрофесіоналізм, чи вона просто не знала про конфлікт Олександри з коханцем, але в будь-якому разі сприяння Алли могло допомогти Борису повернути свою ненаглядну руду бестію, яка так легковажно кинула свою улюблену справу.

Мабуть, її сильно підкосила ця історія з плітками про батька.
Але чи можна звинувачувати в тому Сашу? Якби у Бориса були такі батьки, можливо, і його гриз сором?

Хоча татусь у Бориса той ще батько року. Завсідник витверезників і КПЗ, звідки регулярно витягала дорогого чоловіка мати. Ще не відомо, кому "пощастило" більше. І все ж, незважаючи на свою незавидну біографію, чоловік виправдовував вчинки Саші, знаходив тисячі пояснень її поведінці. Бо кохав, усією хворою душею. 

Саме через це п'яне кохання вранці він, як ледве зійшло сонце, поїхав спершу до себе в офіс на планерку, а потім в ательє, де Алла попросила ще півгодини на підготовку документів. Хтось із дівчат - її ім'я так і залишилося нецікавою загадкою, — приніс йому каву з бубликами. Борис сидів у кабінеті Олександри, що виблискував чистотою і порядком. На столі не були розкидані ескізи і не був розсипаний попіл сигарет. Хоча, можливо, тут прибирали.Або малювала Саша переважно вдома. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍